Fight Club або "А ви знаєте Тайлера Дердена?"

Немало писав про екранізації книг і вже майже стандартне правило "книга краще". Але є низка творів, де адаптація стала в результаті не менш популярною, ніж оригінал. Тож вітаю у Бійцівському клубі! Без спойлерів по максимуму, бо хоч фільм і старий, але певні відомості можуть сильно зіпсувати перегляд.

Оповідач. Ці очі транслюють втому.

Сюжет. Американська мрія - це монета як зі світлою, так і з темною стороною. Ти можеш бути відносно успішним, мати хорошу роботу і житло, якісь заощадження, навіть відчувати себе щасливим. А можеш мати все посереднє і все одно не отримувати від того задоволення. Бо чогось постійно не вистачає. Таким є і головний герой книги і фільму, чиє ім'я напряму не згадується, тому заведено казати про нього як про Оповідача, бо історія подається саме з його погляду.
Оповідач займається оцінкою вартості відкликання автомобілів і часто подорожує літаком. А замість боротьби зі своїми безсонням та хронічною втомою він відвідує різні групи підтримки, де перетинається з іще однією такою ж шукачкою - Марлою.

Тайлер. Стильний, як завжди.

Але це в'яле і пасивне існування перевертається з ніг на голову, коли головний герой знайомиться з торговцем милом Тайлером Дерденом, майже повним своїм антиподом. Разом вони розвивають ідею Бійцівського клубу - де "справжні чоловіки" можуть вивільнити свою первозданну сутність, побути дикунами і хижаками, випустити усю лють, яка рано чи пізно переповнює кожного. Нехтувати суспільними правилами, натомість створивши власні, більш "правильні".

Сюжет базується на протиставленнях. Правильного з неправильним, порядку з хаосом, високої художньої краси з розсіченою до м'яса щокою. Що відповідає стилю автора книги - Чака Паланіка (зараз доволі часто зустрічається варіант Поланік, що ближче до реального звучання, а взагалі його прізвище походить від українського Палагнюк) - з його "трансгресивною літературою", що центрується на персонажах, які не відчувають себе частиною соціуму та з усіх сил намагаються розірвати його штучні та обтяжуючі рамки. Це те, що є спільне в Оповідача та Тайлера - їхнє егоїстичне бажання звільнитися та показати себе. Але коли в тебе немає обмежень, то і здоровий глузд не завжди вже зупиняє.
Ритміка дуже рвана, але десь такою вона і повинна бути. Образливий гіпертрофований цинічний реалізм тут відіграє роль зірваного стоп-крану, бо повертатись до такого вже не хочеться. Насилля вистачає, тож і дивуватися рейтингам 16-18+ не варто.

Альбом The Dust Brothers, непоганий.

Аудіо. Ціла низка не дуже відомих пісень, але вони цілком вписуються. А от музичними темами займався дует "The Dust Brothers", там є добра година непоганої електроніки середини 90-х.
Що ж до звукових ефектів, то тут класно подані бійки, діалоги, суперечки, різні психологічні стани. У 2000-му фільм навіть номінували на Оскар за них (Academy Award for Best Sound), але там виграла "Матриця". Не найгірший був рік і конкурент, звісно.

Деталі, деталі усюди.

Візуал. Стрічка зосереджена на Оповідачеві, а часом навіть показує світ його очима, тому тут вистачає POV-сцен. Попри невелику кількість конкретно комп'ютерної графіки (і то більшість пішла на вступні титри з нервовою системою), самі ефекти на високому рівні, також дуже важливу роль зіграли гримери та костюмери. Та й сам образ Тайлера майже завжди в центрі уваги, аналогічно до книжкового, це перенесено точно приблизно на 100%.
Гарна динаміка, бої виглядають реальними та непрофесійними (якими і повинні бути).

Фільм може і не пройшов 7 кіл виробничого пекла, але й просто теж не було.

Ідея та втілення. Твори Паланіка люблять або ненавидять, рідко зустрічається третя теза. Тому екранізація книги 1996 року у 99-му явно не забарилась, це навпаки досить невеликі строки. На роль режисера навіть розглядали Пітера Джексона та Денні Бойла, але в результаті дісталася ця посада Девіду Фінчеру, творчий доробок якого був на тоді ще доволі скромним, третій "Чужий" був сприйнятим прохолодно, а "The Game" себе особливо не окупив.
Проте режисер був зацікавлений у роботі над фільмом, і це дозволило поєднати авторські стилі Паланіка та Фінчера і видати в результаті щось нове. Трохи психоделічне, трохи філософське, трохи обурливо-огидне у своїй прямоті та агресії. Також підливають бензину в вогонь і виконавці головних ролей - Едвард Нортон та Бред Пітт (з останнім режисер вже працював раніше над кримінальним трилером Se7en, а Нортона помітив у "Народ проти Ларрі Флінта"). Тут нормально так намішано foreshadowing'у, різних дрібних деталей та натяків, на які більше звертаєш увагу при повторному перегляді.

І...фільм провалився у театральному прокаті. З бюджетом у 65 мільйонів (20 з яких дісталося двом головним акторам у ДУЖЕ нерівній пропорції) доларів йому потрібно було назбирати хоча б 130, а вийшло лише 100. Та й критики не дуже пожаліли стрічку, багато хто звинувачував її у пропаганді насильства, маскулінності, навіть тероризму, трохи упустивши суть. А суть саме у гострій психосоціальній сатирі на це все, деконструкції нігілізму та маргіналізму, у ролі системної байдужості до індивідуальних проблем. Це все доволі гострі теми і Паланіка не раз критикували за них, але від того вони не стали менш важливими.

Що цікаво - зараз фільм вважається культовим і розібраний на кадри, меми та цитати, а його образами та філософією надихалися десятки і сотні молодих режисерів, письменників і сценаристів у власних роботах. Та й DVD-прокат був більш, ніж вдалим, що в результаті дозволило студії таки заробити десь 10 мільйонів прибутку.

Imdb, цифри говорять самі за себе.

Рейтинги. Зараз стрічка має рейтинг у колосальних 8.8/10 на imdb (і це з 2.2 мільйонами голосів) та 79%/96% від критиків та глядачів на томатах. Навіть не знаю, що ще тут додати, бо цілком об'єктивно фільм є дуже якісним та пропрацьованим, та й навіть через 24 роки після виходу не втратив свою актуальність.

Міні-підсумок. Бійцівський клуб - це складна драма з елементами трилера, що намагається достукатися до чогось глибоко всередині глядача. Хтось знаходить спільне з Оповідачем, хтось із Тайлером, хтось бачить тут глузування, ще хтось - односпрямовану філософію у стилі “It's only after we've lost everything that we're free to do anything.”. Тут нема якогось надмірного моралізаторства чи спроби виправити світ, ні, лише історія кількох шукачів кращого для себе, відчайдушних мрійників, здатних на все. Чим таке може обернутися - дивіться, дуже раджу стрічку. Але попередження про значну кількість насилля на екрані залишаю.
Fight Club - досі один з улюблених фільмів та одна з улюблених книг навіть попри певні розбіжності між ними. Й обидва варті уваги.

Це було #lazyreview
І точно ж, нікому не розповідайте про Бійцівський клуб ;)