The Babadook (2014) або Поміж травмою та паранормальщиною

Я люблю фільми жахів. Не всі і далеко не завжди, все ж це дуже специфічна категорія фільмів, що потребують і відповідного настрою, і ситуації, а бажано і компанії (кому як). От, подивився на вихідних "Бабадука" і хочу трохи поділитися думками.

Амелія та Сем у пошуках підліжкового монстра

Сюжет

У центрі історії - не дуже благополучна сім'я: вдова Амелія (Ессі Девіс) та її 6-річний син Семюель (Ноа Вайзман). У малого чимало проблем: він боїться монстрів, вигадує зброю для боротьби з ними (від якої здебільшого страждає оточення), погано спить і має конфлікти у школі. Одного вечора сім'я читає дуже дивну книгу про такого собі "Бабадука" (аналог Бабая чи інших міфологічних чудовиськ, якими лякають дітей)...і все стає ще гірше. Все частіше відбуваються химерні і навіть небезпечні епізоди, у котрих матір бачить вину сина, а він все спихає на Бабадука. Отака от зав'язка.
Як зрозуміло із заголовку - тут є чимало питань до історії та її достовірності, бо ти до останнього не знаєш, що насправді відбувається у цьому домі. Може це дійсно потойбічний монстр насолоджується знущаннями над слабкими, а може в головних героїв все більше їде дах і вони шукають обґрунтування цьому в паранормальному. І це одна із найсильніших сторін стрічки - бо ти віриш у цю історію. Вона не займається дешевими скрімерами, а саме наганяє зростаюче відчуття страху та того, що щось тут не так, щось неправильно, щось створює всі ці негаразди та проблеми.
Додатково іде власне зображення складності і драми виховання дітей, тим більше у неповних сім'ях. Впевнений, що чимало із нас стикалися із таким, хто не особисто - то бачив у знайомих, друзів, сусідів, близьких чи далеких родичів. Це важко як і просто в побуті, так і психологічно. А в даному випадку ситуація навіть не здається якоюсь гіперболізованою, і це робить її, на мій погляд, навіть більш жахаючою.
Багато от таких факторів, деталей, які змушують задуматися чи навіть відновити якісь спогади про схоже - і автори стрічки дуже добре з цим впоралися. Це може сильно пригнічувати, тому перегляд у поганому чи стресовому стані не радив би, хоч мені фільм і сподобався (сам десь тиждень чи що налаштовувався).
Персонажів не так багато, ну і більшість часу ми бачимо саме Амелію та Сема, все більшу напругу. Не можу проаналізувати чи сказати багато про їхній психічний стан, окрім того, що він нестабільний. І використання суб'єктивної подачі інформації (як і ненадійного оповідача) тут ще сильніше змушує переживати про головних героїв.

Аудіо

Музику до фільму написав Джек Керзел (з його творчого доробку можна пригадати лихозвісну екранізацію Assassin's Creed, хоча претензій до саундтреку там у мене немає), прослухати можна на титрубі, наприклад. Композиції тривожні і часто додають щось до оточення, немов музична скринька. Не те, щоб вони сильно запам'ятовувались, але хороші.
Звукові ефекти - не менш важливі. Тут і дивні скрипи, і інші звуки, котрих не має бути чи їх не очікуєш. І це робить атмосферу суцільнішою, гарна робота.
Є дубляж, теж якісний.

Дуже багато отакої сірості, де лише головні герої виділяються із неї

Візуал

Під час перегляду мені здавалось, що тут був застосований якийсь тьмяний фільтр чи щось подібне, але це швидше підбір освітлення, декорацій, одягу та іншого. Дім головних героїв не просто здається сірим та непривітним - він таким і є, і це доволі сильно нагадує класичний haunted house, хіба що без гори павутиння та розбитих тут і там предметів. Яскравих чи насичених кольорів доволі мало, і це теж підкреслює внутрішній стан персонажів і те, що це їхнє бачення світу, воно саме що пригнічене та затягнуте сірістю та важкістю.
Комп'ютерних ефектів небагато, застосовані доволі вдало, але загалом більшість усього виглядає максимально реалістично, ну наскільки це може бути у фільмі жахів.

Так, цей мем із Бабадука

Ідея та втілення

Почну з того, що фільм австралійський, і загалом такі не дуже часто здобувають велику популярність у світовому масштабі. Тим не менше, я вже згадував про серіал Harrow теж австралійського виробництва, і він якісний.
Подібно і тут - це перша велика робота режисерки Дженніфер Кент, і вона одразу задумувалась як психологічна хорор-драма про "страж збожеволіти". Сценарій був готовим ще у 2009-му, а зйомки проводились через декілька років, навіть частково будучи профінансованими через платформу Kickstarter (що не рідкість для інді-фільмів). Найдовше підбирали актора на роль Сема, і це зайняло майже пів тисячі прослуховувань.
Для зйомок залучались поведінкові експерти та інші психологи, а частина сцен із сином насправді знімались із дорослими акторами, щоб не травмувати. Це гарний підхід, бо діти-актори і так часто отримують забагато стресу від зйомок, можна навіть не наводити приклади успішних представників із 90-х, у яких потім чимало пішло сильно не так.
Повертаючись до фільму, при бюджеті у ~2 мільйони доларів він заробив трохи більше 10, і це вже була частина успіху. Окрім того, він отримав визнання критиків і цілу низку нагород та номінацій (в тому числі 3 - на премію Сатурн, хоч і не переміг в жодній із категорій). Трохи детальніше в наступному розділі.
Окремо варто відмітити популярність мему "Why Can't You Just Be Normal", який поширився у 2017-му році (тобто через три роки після виходу фільму) і навіть досі періодично з'являється то тут, то там. Я сам його зустрічав значно раніше, ніж подивився фільм, буває.

Непогана оцінка загалом, ну і голосів чимало

Рейтинги та сприйняття

Imdb ставить оцінку в 6.8 за підсумками чверті мільйона голосів, а на томатах ще краще - 98% томатометр та 72% попкорнометр.
Фільм в основному хвалять і критики, і глядачі (перші помітно більше) за глибину, емоційну складову, показ реалістичних соціальних та інших проблем суспільства, котрі часто не те, щоб ігноруються, але й говорять про них рідко. З мінусів називають те, що фільм мало лякає (серйозно?), набридливість головних героїв та дешевизну. Я з цим не можу погодитися, але як казав вже - сприйняття дуже залежить від стану глядача в момент перегляду, а також особистого досвіду, тому така контрастність в оглядах зрозуміла. Ну і якщо очікувати від фільму саме соціальну та психологічну драму з елементами жахів - це теж вплине та те, які емоції будуть від нього.

Фільм ще тривалий час після перегляду залишається в голові

Висновок

The Babadook - це важкий і доволі серйозний фільм про реальні проблеми. Про травму, про горе, про спільне, але таке різне переживання однієї і тієї ж трагедії...і те, як із цим жити далі. Не думаю, що варто пояснювати, чому ця тема не втратила свою актуальність за 10 років, і швидше за все не втратить ще багато-багато десятиліть опісля.
Щодо чи радити перегляд - складно. Мені подобається фільм, хоча переглянути його найближчим часом не захочу. Він важкий у психологічному плані, тож дисклеймер про те, щоб не дивитися у пригніченому стані - залишаю. Якщо подобаються подібні історії (тут можна було б додати ранню ш'ямаланівщину) - спробуйте, але не змушуйте себе. Це повільна і складна історія, і вона точно не для всіх і кожного.

Мені фільм зайшов, хоча на переварювання та формування огляду і пішло декілька днів.

Це було #lazyreview

І spooky season потихеньку підходить до свого завершення. Я ще маю подивитися "Субстанцію", але не впевнений, коли саме і коли буде огляд (і чи буде взагалі). Також зараз ідуть Аґата та Пінгвін, на них теж варто буде виділити час, коли закінчаться.