Не завжди варто рятувати помираючий світ - огляд Dark Souls Remastered

YOU DIED

Пам'ятаю, десь у 2014 році я дізнався про якусь хардкорну серію ігор, яка всіляко знущалася з гравців, змушувала їх розбивати геймпади об стіну, ламати клавіатури (на яких грали лише відбиті мазохісти) та й узагалі представляла собою пригоди поневіряння у світі, де тебе вбивало що завгодно і коли завгодно, навіть на стартовому екрані гри. Називалася ця серія, природно, BattleToads Dark Souls. Через подібні розповіді мене і зацікавила серія душ.

Завантаживши з торрента першу і другу частини (я тоді ще не купував ліцензійні ігри, утім, затятим шанувальником піратства теж ніколи не був) і погравши трохи в другу частину, я переключився на першу, яку незабаром так само успішно закинув. Потім повернувся до неї через кілька років, але так і не пройшов до кінця, застрягши в Озері Попелу з Гідрою і наслідками прокляття Василісків.

Пізніше я пограв у третю частину спочатку на піратці, потім придбав ліцензію, яку незабаром пройшов, після чого купив і подужав Scholar of the first Sin. І лише тоді я придбав уже ремастер першої частини, яку багато хто вважає найкращою в серії.
Як бачите, мій шлях до неї, як і цей вступ, був досить довгим. І що ж я отримав у результаті?

Але потім з'явився Вогонь. А з вогнем прийшла Різноманітність. Тепло і холод, життя і смерть, і звичайно ж... Світло і Темрява.

Сюжету в Dark Souls, як відомо, немає. Є тільки лор.

Жартую, звісно, хоча для багатьох цей жарт є абсолютною правдою, і вони дійсно вважають, що весь сюжет першої DS (як, утім, і всіх інших) - це початковий ролик і, власне, фінал гри. Звинувачувати їх у тому, що вони не зрозуміли сюжету гри, я, звісно, не буду, оскільки особливість історії ігор цієї серії в тому, що гравця не накачують десятками катсцен і тонами діалогів (при тому що за жанром це РПГ), натомість у грі відбуваються певні події на кшталт убивства боса гравцем, які кожен, хто грає, має право інтерпретувати по-своєму, виходячи зі знання лору, сприйняття цього лору та власних міркувань.

Для когось Сіф - це просто Вовчара, а сутичка з ним - це звичайний босфайт, а для когось - це сповнена драматизму сцена, що показує поступову й неминучу смерть усіх шляхетних істот у світі, загибель якого так само неминуча, байдуже, скільки ще разів її зможуть відтерміновувати. Ті ж Сігмаєр і Солер спочатку здаються лише веселими, наївними простаками, подібними до Дон Кіхота, який б'ється з вітряками, але, знову ж таки, подібно до старого лицаря, у кожного з них є особиста драма, що робить їхні ролі трагічними, у чому переконається уважний гравець, який проходить їхні квестові лінії.

Загалом, світ Dark Souls нагадав мені світ грецьких міфів, про який я читав ще в дитинстві. Тут є оповіді про богів і героїв, епохи великих воєн і еру процвітання. Але все це лише перекази, і коли ми, гравець, потрапляємо у світ гри, він перебуває на краю безодні, за якою - невідомість. Багато міст руйнуються або зруйновані, люди перетворюються на нежить, яка покірно очікує кінця Ери Вогню, а жодного із зустрінутих нами персонажів не можна однозначно назвати хорошим чи поганим.

Найяскравіше, на мій погляд, близькість цього світу до катастрофи символізує фінальний бос гри - Гвін, Повелитель Попелу. Після десятків спроб і перемоги всіх босів основної гри перед нами постає не могутній Повелитель Світла, який колись бив своїх ворогів блискавками подібно до Зевса, а втомлений старець, який володарює лише попелом, що приніс колись у жертву власну душу і підтримує згасаючий вогонь з останніх сил. Те, що ми можемо парирувати його атаки лише підсилює драматичність фінальної битви.

І хоч я і люблю Dark Souls III, але, як мені здається, From Software зробили канонічним не той фінал.

Що з тобою? Злякався? Нічого страшного. Сідай і влаштовуйся зручніше. Ми обидва станемо пустими, не встигнеш і оком моргнути.

Якщо сюжет DS відкрився не всім, здебільшого через особливості його подачі та тісний зв'язок із лором, то з геймплеєм усе відразу стає зрозумілим. You died. Ця фраза не просто супроводжує вас протягом усієї гри, неважливо наскільки добре ви граєте, а й є основним символом гри і, що важливіше, її філософією - вдосконалення через смерть. Незважаючи на те, що в DS присутнє прокачування і ви будете ним користуватися, прокачувати ви будете насамперед самого себе, гравця.
Зрозуміло, нічого нового в цьому немає, подібне є майже у всіх іграх, але саме в Dark Souls це стоїть на першому місці.

Розповіді про нереально складних босів і смерті на кожному кроці якраз-таки результат неуважності гравця. У DS приблизно 90% смертей гравця трапляється з його ж вини - не запам'ятав мувсет боса, поскупився і завдав ще кілька ударів замість того, щоб перекотитися в бік, банально звалився в прірву, не роздивився оточення перед тим, як рухатись далі... Ще одним важливим фактором є посидючість, оскільки не кожен зможе раз по раз пробігати одних і тих самих ворогів на одній і тій самій локації тільки для того, щоб отримати кілька ударів від боса і вирушити до вогнища.

Окремо хотілося б сказати кілька слів про PvP. Воно досить цікаво інтегроване в гру і під час проходження ви можете як покликати когось собі на допомогу, так і до вас може вторгнуться темний дух, який захоче вас насадити на свій Dark Sword вбити. При цьому не все працює так, як повинно працювати згідно з механіками, типовий приклад - бекстаби в обличчя, хоч це і звучить як оксюморон. Загалом же місцеве PvP може сильно затримати вас у цьому вмираючому світі та подарувати новий, незабутній досвід (і ні, я кажу не про генкінг, не треба так, будьте ж людьми).

Embrace in a Jolly Cooperation!

Графіка у грі, незважаючи на те, що це проект 2012 року з невеликими змінами, виглядає цілком непогано. Дизайн локацій запам'ятовується і крім злегка картонного Анор Лондо нарікань не викликає, навпаки, деякі локації викликають щире захоплення.

Саундтрек у грі хороший. Так, не всі композиції ви запам'ятаєте, але заспокійлива композиція біля вогнища, амбієнт в Озері Золи, який говорить про вічність цього місця і його відрізаність від турбот іншого світу, і тема Гвіна з фінальної битви, яка зачаровує не своєю епічністю, але меланхолійністю і трагічністю, надовго залишаться у вас в пам'яті.

Dark Souls Remastered - це:

👌 Головний герой - обраний. Чи ні. А це справді важливо?
👌 Хавел "п'ять бекстабів" Скеля
👌 Гвін "чотири парирування" Лорд Попелу
👌 Залізний голем, який усвідомлює, що битва з ним нудна і, щоб не витрачати час гравця, сам зістрибує в прірву, маючи 4/5 ХП
👌 Класичне дарксоулське ПвП з естусом і бекстабами в обличчя
👌 60 FPS на які Ніто клав свій великий меч Повелителя Могил
👌 Anаl Rodeo класичне, з тим самим смаком із дитинства

Але незабаром полум'я згасне... І залишиться тільки темрява.

Цю гру не дарма вважають особливою. Але в таких випадках говорять, як правило, про геймплей, водночас сеттинг, сюжет і лор тут просто чудові, і якщо у вас є почуття прекрасного, то ви точно не забудете цю хардкорну гру, яка запам'ятовується аж ніяк не своєю хардкорністю.

---

Дякую вам за увагу. Якщо зацікавились моїми роботами, то мене також можна знайти і на інших сайтах:
Ютуб
Твітер
Стім