Мамору Самурагочі - композитор, брехун, автор треку «Клоуни пердять в підвалі»

Загадкова історія композитора Resident Evil: Director's Cut Dual Shock Ver. і Onimusha: Warlords.

Мамору Самурагочі - глухий композитор, який написав симфонію, присвячену жертвам бомбардування Хіросіми, і саундтрек для перевидання першої частини Resident Evil. У колах любителів класичної музики його вважали генієм-самоучкою і називали «японським Бетховеном». А серед молодих-жартівливих із інтернету Мамору найбільше відомий, як автор композиції, яку найчастіше називають «Клоуни пердять в підвалі». Звучить, як топова біографія, от тільки все вищесказане - брехня.

---

В лютому 2014 року вчитель музики і композитор Такаші Ніігакі зібрав пресконференцію, на якій зізнався, що останні 18 років писав музику замість Самурагочі - усі найвідоміші твори «японського Бетховена» його авторства. Окрім цього, Ніігакі заявив, що Мамору ніякий не глухий і що він взагалі не розбирається у нотній грамоті.

Так закінчилася історія Мамору Самурагочі. А тепер треба з’ясувати, як до цього дійшло.

---

(Не)вигадана біографія

Переповідати біографію Самурагочі - максимально невдячна справа, тому що неможливо розібратися, що в ній правда, а що вигадка. Про життя Мамору ми знаємо з двох джерел: з його власних розповідей і з міні-біографії, опублікованої на сайті рекорд-лейблу. Що перше, що друге ближче до міфотворчості, ніж до реальності. Тож, читаючи цю розповідь, пам’ятайте, що він не писав музику, яку видавав за свою, і подумки додавайте до кожного речення словосполучення «наче як». Дуже велике «наче як».

Життя Мамору Самурагочі - це безкінечна дорога страждань і геніальності. Така доля більше би підійшла якомусь герою аніме, ніж реальній людині. Самурагочі народився у 1963 році в сім’ї так званих хібакуша, людей, які пережили атомне бомбардування Хіросіми. З раннього дитинства мати вчила його грати на піаніно. В 5 років Мамору вже створював композиції для маримби, а в 10 років міг професійно грати Бетховена та Баха. Розчулена мати сказала сину, що більше нічому не зможе його навчити, після чого Самурагочі твердо і чітко вирішив стати композитором.

Він не дуже поважав систему музичної освіти в Японії і методи композиції в сучасній музиці, а тому все опановував сам. В 17 років у хлопця почалися сильні мігрені, через що він почав поступово втрачати слух. Причини цих негараздів зі здоров’ям так і не вдалося з’ясувати.

У 1988 році Самурагочі запросили стати вокалістом у рок-гурті, але він мусив відмовитися, тому що в його життя сталася трагедія - помер молодший брат Мамору.

Хлопець жив у злиднях. Його музика нікому не була потрібна, а писати саундтреки для телевізійних драм він не хотів, тому що вважав їх низькопробним сміттям. Щоб не сконати з голоду, Мамору підробляв двірником і продавцем у відеопрокаті.

У 1996 йому вдалося отримати місце композитора у невеликому фільмі Remembering the Cosmos Flower про японську школярку, яка заразилася СНІДом під час переливання крові.

А далі вже робота якось пішла. У 1998 Capcom запросила Самурагочі написати новий саундтрек для Resident Evil: Director's Cut Dual Shock Ver., перевидання першої гри серії з підтримкою нових контролерів. Про цю історію буде окремо у другому розділі, поки що просто зафіксуйте інформацію.

Незважаючи на, м’яко кажучи, дивну якість саундтреку, який видав Самурагочі, Capcom підписала його робити музику для ще однієї гри - Onimusha: Warlords. І от вже після неї Мамору став на повну експлуатувати образ генія-страждальця. У 2001 році він розповідав журналісту видання Time, що під час роботи над Onimusha остаточно втратив слух. Невідома хвороба, яка прогресувала багато років, таки доконала його: він нічого не чув лівим вухом, а правим чув зовсім трохи за допомогою слухового апарату. Писати музику Самурагочі не кинув лише з однієї причини - у нього був абсолютний слух. Так, українською це звучить як шизофренія - у глухого мужика абсолютний слух. Англійською трохи простіше. Цей його перк називається perfect pitch і типу як він дає можливість почути в голові кожну ноту і завдяки цьому написати музичний твір. Простіше кажучи, в уяві композитора ноти звучать рівно так само, як і в реальності. Щось типу такого.

Цей невеликий матеріал видання Time наповнений усілякими жалібними епізодами. Журналіст розказує, що Мамору, лежачи в лікарні, дивився катсцени із гри з субтитрами і придумував у голові музику. Також в статі описують, як під час розмови Самурагочі увімкнув програвач і почав плакати, тому що більше не міг послухати власні композиції. Там же наводять його цитату: «Найсумніша річ у світі полягає в тому, що я не можу почути, як оркестр виконує мою музику». А завершується стаття словами Мамору, який каже, що глухота стала для нього божим даром, адже тепер його ніщо не відволікає.

Насправді після цього тексту хочеться блювати, настільки він солодкий, пафосний і гидотний. Але то таке, продовжуємо.

Після остаточної втрати слуху і завершення роботи над Onimusha: Warlords, Самурагочі замахнувся на симфонію. Він викинув усі напрацювання, які у нього були, і почав з чистого листа. Тоді ж Мамору почав викладати гру на піаніно у якійсь неназваній установі для дітей з інвалідністю. Одна з учениць настільки його надихнула, що у 2003 році він випустив Симфонію № 1 «Хіросіма».

Знаючи, чим закінчиться історія Самурагочі, дуже неприємно читати усі ці маніпулятивні пасажі про нещасних дітей, які його на щось там надихнули, але далі буде ще гірше. А поки доб’ю вас кількома одкровеннями Мамору, якими він описував своє життя. Знайти автобіографію Самурагочі у відкритому доступі мені не вдалося, але видання The New Republic наводить кілька цитати із неї. Наприклад, Мамору пише, що після втрати слуху дзвін у вухах став постійним, наче його закрили у котельній. Також він зненацька додає, що у нього почалися напади корчів під час яких він регулярно мочився під себе. А свій робочий кабінет Самурагочі описує наступним чином: «Священна музична кімната перетворилася на страхітливе поле бою, заповнене блювотинням, сечею та кров’ю». І у фіналі цієї дурки Мамору пише, що пробував покінчити життя самогубством одразу після завершення роботи над симфонією «Хіросіма». Як стало відомо сильно пізніше, початково симфонія називалася Celebration of Today, але Самурагочі перейменував її, щоб було трагічніше.

Після того, як симфонію виконали у 2008 році на зустрічі G8 в Хіросімі, Самурагочі став знаменитим у деяких колах - його почали тягати по усіляких телепередачах і писати про нього статті в газетах. Також ним зацікавився музичний лейбл Nippon Columbia, який підписався випустити його «Хіросіму» на фізичних носіях. І це був справжній бенгер. В світі класичної музики продати 5 тисяч дисків - це вже успіх, а симфонія Самурагочі розійшлася накладом у 180 тисяч копій. Мамору досяг піку своєї популярності - японська компанія суспільного телерадіомовлення NHK захотіла зняти про нього документальний фільм. І це був якийсь фестиваль ультрацинізму: в документалці показали Самурагочі, який мандить про свої страждання і зустрічається з жертвами великого тохокуського землетрусу 2011 року, в результаті якого сталася аварія на фукусімській атомній електростанції.

Фільм вийшов у березні 2013, а у лютому 2014 Самурагочі через свого адвоката повідомив ЗМІ, що вже 18 років музику за нього пише інший композитор. Мамору не назвав його ім’я, але воно стало відомим вже на наступний день, коли Такаші Ніігакі зібрав свою пресконференцію.

Вочевидь Самурагочі хотів якось пом’якшити для себе ситуацію, зізнавшись першим в обмані, але це не допомогло. Такаші Ніігакі почав вивалювати усілякі неприємні історії про «японського Бетховена». Він розповів, що Самурагочі не вміє писати партитури і тільки прикидається глухим, щоб додати собі таємничості. За словами Такаші, вони з Мамору нормально спілкувалися між собою - спершу Самурагочі ще вдавав, що має вади слуху, але потім перестав це робити. Він слухав музику, написану Ніігакі, і давав по ній свої коментарі.

Насправді сумніви щодо глухоти Самурагочі з’явилися ще за рік до пресконференції. Журналісти японського журналу Aera, які брали інтерв’ю у Мамору, помітили, що він відповідає на їхні питання ще до того, як перекладач жестової мови закінчить передавати їхні слова. А в кінці розмови, коли задзвонив інтерком, який повідомляв, що приїхало таксі, Самурагочі одразу встав і сказав «Я тут». Журнал вирішив не публікувати це інтерв’ю, тому що у журналістів виникли підозри, що їм нахабно брехали.

Ніігакі заявив, що 18 років писав музику замість Самурагочі, у тому числі і найвідоміший його твір - симфонію «Хіросіма». Вони познайомилися у 1996 році і спершу Ніігакі найняли як асистента для створення оркестровки саундтреку для фільму Remembering the Cosmos Flower. Мамору дав йому касету з якимись своїми записами, які Такаші описує як «дуже рудиментарні». Трохи пізніше з’ясувалося, що створення оркестровки було лише частиною роботи. Якісь композиції вже були готові, а якісь Ніігакі довелося робити майже з нуля.

Після цього першого досвіду їхня співпраця продовжилася. Такаші не дуже хотів приймати участь в брехні, але був занадто слабохарактерним, щоб відмовитися, та ще й Самурагочі постійно казав, що вкоротить віку собі і своїй дружині, якщо Ніігакі відмовиться з ним працювати або розкриє їхній обман. До того ж Такаші був просто радий писати музику для оркестру, навіть якщо його авторство ніде не вказувалося, а всі лаври отримував Самурагочі.

Ніігакі розповів, що з 1996 року він написав для Мамору більше 20 композицій, за які у сумі отримав близько 70 тисяч доларів. І от це дуже дивний момент, який досі залишається без пояснення. Справа у тому, що один тільки саундтрек Resident Evil: Director's Cut це вже більше, ніж 20 треків, а були ж ще і інші роботи. Чи то Ніігакі щось на нервах наплутав, чи то він якось не так рахував, чи то у Самурагочі були ще й інші музичні роботяги, які за нього працювали, чи то Мамору сам щось іноді писав - невідомо. Це питання так і залишилося недорозкритим.

Якби все обмежилося тільки обманом, це ще можна було б якось зрозуміти, але в якийсь момент Самурагочі сам повірив у свою геніальність і почав чудити. У 2008 році він побачив по телевізору виступ дівчинки на ім’я Міку Окубо. Замість однієї руки у неї був протез, але це не заважало дитині грати на скрипці. Мамору так надихнувся цією історією, що вирішив почати писати для неї музику. Ну, точніше він надихнувся і вирішив, що Ніігакі має писати для неї музику, але від його імені. Ще більшого ідіотизму цій історії додає і той факт, що Такаші знав дівчинку і її сім’ю ще до того, як про неї дізнався Самурагочі. Він акомпанував їй на концертах, а тепер писав для неї музику, але не міг їй про це повідомити.

Деякий час все було непогано, але у 2013 році сім’я Окубо відмовилася приймати участь у концерті для документального фільму про Самурагочі, після чого він почав висувати зовсім вже дивні вимоги. Він хотів, щоб Міку вийшла на концерті на сцену без протезу, а потім приєднала його перед усім залом. Також він написав їй листа, в якому вимагав, щоб дівчинка кинула займатися пінг-понгом і повністю присвятила себе скрипці. Всі ці загони, звісно, не сприяли, гарним стосункам, і сім’я Окубо припинила спілкування з Самурагочі. Пізніше, коли Міку дізнається про брехню свого типу наставника, вона скаже, що розчарувалася в Мамору і в усіх інших дорослих, та і взагалі кидає музику. Втім, ця історія закінчилася добре і вона все ж продовжила грати на скрипці. Міку почала виступати разом з Ніігакі.

---

Пресконференція Такаші Ніігакі знищила міф про «японського Бетховена». Журналісти, які робили блювотно-солодкі матеріали про Самурагочі, почали вибачатися за те, що не перевіряли інформацію і транслювали його брехню. Представники музичного лейблу бідкалися і виражали обурення, а також обіцяли якнайшвидше прибрати з продажу усі диски з музикою Самурагочі і скасувати усі заплановані концерти. Мер Хіросіми пригрозив забрати у Мамору нагороду, яку йому видало місто. А представники Capcom сказали, що вони здивовані таким поворотом подій, але нічого робити не будуть, тому що саундтреки Resident Evil: Director's Cut та Onimusha: Warlords вже давно вийшли з продажу.

За тиждень після цієї тряски Самурагочі розіслав по японських ЗМІ текст свого вибачення. На восьми аркушах паперу він вибачався за свої дії, казав, що йому соромно за те, що він жив у брехні, а також повідомляв, що три роки тому у нього частково відновився слух, але він боявся про це розповісти.

Здавалося, що це кінець, але в березні 2014 Мамору влаштував власну пресконференцію. На ній люди побачили абсолютно нового Самурагочі. Якщо раніше він виглядав як розпродажний Тоні Айоммі із Black Sabbath, то тепер більше був схожий на стереотипного японського мужичка. Самурагочі підстригся, збрив бороду, зняв окуляри і викинув ціпок, з яким він невідомо нащо ходив. Мамору довго вибачався за свою брехню і пообіцяв повернути державі сертифікат, який засвідчував його глухоту. Також він сказав, що подасть на Ніігакі до суду за розповсюдження неправдивої інформації, але так цього і не зробив.

Ще рік тому він був на вершині своєї слави, але після цієї пресконференції Самурагочі зник із публічного поля. Він змінив телефон і електронну адресу, перестав спілкуватися з людьми і намагався якомога рідше покидати свою квартиру, в якій він жив разом з дружиною і котом на ім’я Мінокічі.

Самурагочі і Ніігакі помінялися місцями. Колишній псевдо-геній закрився від усього світу, а нікому невідомий композитор, який все життя провів у тіні інших, став новою знаменитістю. Журналістів ця історія нічого не навчила і вони почали ліпити з Такаші такого собі страждальця, який не мав сил боротися з дебілом Самурагочі, але продовжував творити свою музику. Правда ж, як завжди, десь посередині. У цій брехні винні обоє: один був безталанний, але вмів у маркетинг, а другий був занадто слабохарактерний і не міг сказати «Ні», але вмів писати музику. Іронія в тому, що вони могли б досягти значно більшого, якби не брехали, а просто працювали як дует.

Ніігакі кілька разів натякав своїм знайомим, що пише музику для Мамору, але загалом він не горів бажанням відкривати правду про Самурагочі. Такаші сподівався, що воно саме якось розрулиться і забудеться. Зібрати пресконференцію його переконав журналіст, з яким його познайомили батьки Міку Окубо.

---

Клоуни в підвалі

Повернемося до історії про саундтрек для Resident Evil і клоунів у підвалу.

Оригінальна Resident Evil вийшла у 1996 році і неочікувано для Capcom стала хітом. Вже за місяць після релізу почали роботу над сиквелом. Коли гра була готова більше ніж на половину, розробку перезапустили, тому що якість Resident Evil 2 нікого не влаштовувала. Щоб не втратити увагу фанатів, Capcom вирішила випустити покращену версію оригінальної гри. Восени 1997 вийшла Resident Evil: Director's Cut, а у 1998, вже після релізу сиквела, випустили ще одне перевидання першої частини - Resident Evil: Director's Cut Dual Shock Ver. Як зрозуміло із назви, ця версія отримала підтримку контролерів Dual Shock, а також новий саундтрек, за який відповідав Мамору Самурагочі.

За пів року після закінчення роботи над музикою для фільму Remembering the Cosmos Flower Самурагочі зателефонував Ніігакі і наполегливо попросив того допомогти йому з саундтреком для Resident Evil. Ну як допомогти, написати саундтрек. В одному інтерв’ю Такаші розповідає, що на роботу у них було всього десять днів, але я щось не дуже вірю в такі строки. Можливо, Ніігакі вирішив додати трохи драматизму історії.

Коли Самурагочі зателефонував Ніігакі, все вже було готове до початку роботи - Мамору навіть домовився, що йому виділять цілий оркестр для запису. У податливого Такаші не було ні сил, ні бажання опиратися, тож він просто погодився написати музику. В процесі створення саундтреку Самурагочі водив Ніігакі в офіс Capcom, де представляв його як свого асистента і перенаправляв усі технічні питання до нього. За словами неназваного інсайдера, всі в компанії розуміли, що Самурагочі ніякий не глухий, але підігравали йому. Представники Capcom цього ніколи публічно не визнавали, ясна річ.

Саундтрек Resident Evil: Director's Cut Dual Shock Ver. вийшов щонайменше спірним і дивним та став джерелом усіляких приколів. Загалом фанбазою гри він вважається слабшим за оригінал, ну бо що ви ще хотіли від глухого композитора? Хоча деякі хороші треки в ньому є. Мені, наприклад, сподобалася тема зникнення Вескера.

Або мелодія, яка звучить, коли зустрічаєш Ребекку.

Але ці треки не настільки круті, щоб їх пам’ятати. Справжнє безсмертя саундтреку принесли наркоманські композиції, які нібито звучать прямо із пекла, як в тому класичному відео з бабкою. Wesker's Betrayal більше схожа на музику, яку поцупили із «Інcпектора Гаджета».

Тема Plant 42 - це просто якась мішанина зі звуків.

Хоча заради справедливості треба сказати, що і в оригіналі вона теж так собі звучить.

Головна ж перлина цього саундтреку - тема підвалу маєтку. У неї багато імен, але найвідоміше з них - «Клоуни пердять в підвалі». І, якщо чесно, точніше описати цей трек просто неможливо.

Це прямо комедія, але все ще незрозуміло, як така композиція взагалі могла з’явитися? Як так вийшло, що досить талановитий Такаші Ніігакі написав трек про клоунів у підвалі? Однозначної відповіді на це питання немає, але є притомна версія.

У 2015 році канал під назвою Agent-RedJackal залив на YouTube «виправлену версію» теми підвалу. Він транскрибував аудіо, перевів його в MIDI і змінив інструмент, щоб замість сумного тромбона звучало щось інше. І це дійсно трохи допомогло. Слухайте самі.

Виходить, що, скоріш за все, Ніігакі разом з Самурагочі щось там наплутали, а Capcom не проконтролювала, тому що це очевидно був не найважливіший реліз, і диски з таким саундтреком пішли у друк, а потім щось перероблювати було вже пізно. А можливо, Мамору професійно поїздив по вухах продюсерам гри і переконав їх, що це саме та музика, яка їм і потрібна. Невідомо.

Незважаючи на те, що в титрах Dual Shock Ver. вказані композитори оригінального саундтреку, вони не приймали участі в створенні нового музичного супроводу. Усім займалися Ніігакі, Самурагочі і три звукорежисери із Capcom.

Про те, що це може бути просто помилка, каже і саунд-дизайнер першої Resident Evil Хідеакі Утсумі.

Його колега Акарі Кайда, яка була одним із композиторів оригінального саундтреку, просто дивується, як таке взагалі потрапило в гру, і вибачається.

А Ніігакі та Самурагочі ніяк не коментують дану ситуація, хоча видання Time Extension надсилало їм відповідні запити.

Втім, як показала практика, нікого в Capcom не бентежив комедійний саундтрек перевидання Resident Evil. Вже наступного року компанія найняла Самурагочі написати музику для ще однієї гри - Onimusha: Warlords. З нею вже не було ніяких приколів. Це просто нормальний саундтрек, який підходить екшену про самураїв. Трек Rising Sun так і взагалі досить часто згадують, як приклад гарного музичного супроводу в іграх.

Після релізу Onimusha Мамору Самурагочі більше не запрошували робити музику для ігор. А от Такаші Ніігакі у 2019 написав головну тему для шутера від третьої особи Earth Defense Force: Iron Rain.

---

Здавалося, що після всіх скандалів Самурагочі вже ніколи не повернеться у публічний простір. Але його кипуча натура не змогла довго сидіти без діла. В жовтні 2020 року на YouTube з’явився канал MALLEVS MALEFICARVM, на якому виклали увертюру «Сакура». Автор твору не був ніде вказаний, тож ця подія пройшла досить непоміченою.

Але вже в квітні 2021 Самурагочі винирнув із забуття і зізнався, що це його канал, а всі композиції написані особисто ним. Чи правда Мамору писав ту музику, чи знову найняв якогось бідолаху, наразі невідомо.

Щоб ви розуміли, на його каналі є цілих три композиції, присвячених війні в Україні. Що з ними робити, вирішуйте самі. З літа 2022 на MALLEVS MALEFICARVM не виходило нових відео. Вочевидь запалу «японського Бетховена» вистачило не дуже на довго.