Секс, брехня та тортики
“Leaf” – це справжні “Original Gangsta” у світі візуальних новел. Вони не тільки створили Shizuku – одну з перших ВН в їхньому сучасному розумінні (тобто – без зайвих геймплейних елементів), але й вигадали сам термін до купи. Засилля шкільної романтики у візуальних новелах теж їх рук справа – формулу успіху найбільшого хіта студії, ToHeart, потім намагалися скопіювати практично усі.
Але навіть у легенд бувають скрутні дні. У випадку з Leaf, ці дні затягнулися на довгі роки – а все через надмірну любов студії до творчих експериментів. Врешті-решт, коли ситуація стала зовсім поганою, їм довелось поступитися принципами і зробити-таки свій перший прямий сиквел, ToHeart 2 – новелу, яка поверне студії репутацію майстрів жанру.
Але до неї був ще один цікавий проект – Tenshi no Inai 12-gatsu, “Грудень без ангелів”. Не дуже популярна у свій час, новела поступово набула репутації “культової класики” – чогось, що ніхто не читав, але негласно прийнято поважати. Завдяки недавньому релізу фан-перекладу, англомовний світ нарешті має змогу долучитись і самим оцінити цю загадкову новелу.
І яким же сильним було здивування, коли ця відносно коротка і маловідома ВН більш ніж двадцятирічної давнини стала для мене однією з найкращих прочитаних ероге в цьому році!
Людина абсурду
Зав’язка може здатися практично клішованою: Томінорі Кіда, старшокласник-делінквент, ранок якого починається з цигарки на даху школи та розмови зі своїм другом-ідіотом Шимомурою Ісао про нагальні чоловічі питання – дівчат та секс, потрапляє у неприємну ситуацію: бичок від цигарки, який Кіда недалекоглядно кинув з даху, опиняється на голові у його однокласниці – Куріхари Токо, особи з вкрай сумнівними інтелектуальними здібностями навіть якщо порівнювати з Ісао. Нажаханий думкою, що Токо розповість про випадок кому (не) треба, Кіда намагається владнати з нею ситуацію… проте, очікувано, робить все тільки гірше. Але тепер в нього є нове знайомство! Можливо, це початок чогось більшого…?
“Але ж це вже було!” скажуть одні. “Не менш ніж сто разів!” – доповнять інші. Так-то воно так, але все змінює особистість нашого протагоніста: Кіда – не пересічний “звичайний японський школяр”, який допомагає дівчатам вирішувати їх проблеми, як зазвичай буває в ероге – в даному випадку він і є одним із головних джерел проблем для більшості героїв новели. А все тому, що він – відвертий соціопат і нігіліст, який ненавидить життя на концептуальному рівні.
Так, Кіда – нігіліст, в самому буквальному сенсі. “Мій ідеальний світ – білий і чистий, як тютюновий дим” – каже він на самому початку новели. Кіда ідеалізує “пустку”, своєрідний стан анти-життя. До людей він ставиться доволі агресивно і не соромиться це виказувати: так, своєму "другові", який жаліється на відсутність інтиму у стосунках, він рекомендує знайти для своїх цілей собаку на вулиці. А бідній Токо, що укривається від надзору своєї авторитарної подруги на тому ж самому даху, де зазвичай палить Кіда, він і взагалі погрожує зґвалтуванням.
Але тут читачів і підстерігає перший твіст – Токо і не проти! Вона пропонує Томінорі-куну свою цноту в обмін на можливість і далі користуватись дахом школи. Секс – одна з небагатьох речей, до яких Кіда має хоча б якусь зацікавленість, тому він погоджується. Вони не мають почуттів один до одного, їх практично нічого не об’єднує – але у них обох прокидається щось, що вони не можуть описати простими словами. Але очікувати банальної лав-сторі читачам точно не варто…
Вічна зима
На хвилях посткоітальної дисфорії, Кіда знаходить себе в дуже змішаних почуттях стосовно того, що тільки що трапилось, не в силах сформувати однозначну думку. Тут читачеві і потрібно буде зробити свій перший – і головний, – вибір, бо саме він має визначальне значення для обрання руту і подальший сюжет новели. Кіда може подумати, що не все так однозначно, і встати на шлях каяття – ось тільки ніхто не казав що відмовитись від своїх ідеалів буде так просто. Може прийти до висновку, що навіть секс не здатен пробудити в ньому жагу до життя – що викличе у нього нав’язливі суїцидальні думки. А може сказати, що раз життя не має сенсу, то тоді все дозволено – і з головою зануритись у садистично-гедоністичну вакханалію.
Практично в усіх рутах, дивні стосунки навіженого соціопата Кіди і туповатої незграби Токо займають важливу роль у сюжеті, а в окремих випадках – являються його головним рушієм. Токо, як і головний герой, – персонаж вкрай неоднозначний. З одного боку, вона проявляє неабияку доброту до Кіди, за що її вже хочеться назвати святою, враховуючи характер протагоніста і майже постійний вербальний (і не тільки) аб’юз, якому він її піддає. З іншого –вона може бути вкрай маніпулятивною, і, наприклад, використання сексу як зброї для досягнення своїх цілей – абсолютно типова для неї поведінка. Динаміка їх стосунків відрізняється від рута к руту, і спостерігати за такими складними героями в дуже різних ситуаціях – справжнє задоволення.
Але не Токо єдиною – в новелі достатньо й інших героїнь, з якими Кіда може зв’язати свою долю. Асуна, офіціантка в кондитерській, де протагоніст працює на підробітках, поводить себе вкрай привітно і навіть дещо відверто відносно головного героя, але має і свої скелети у шафі.
Подруга Токо, класична цундере Шінобу одразу складає враження дівчини трохи “не в собі”, але ви навіть не уявляєте наскільки глибока кроляча нора її божевілля.
На їх фоні, Махо, дівчина Ісао, виглядає майже ангелом. Тим іронічніше, що її рут – найсумніший у новелі. Тег “Netori” з vndb – саме про цю історію, але навіть він не здатен повною мірою описати всю трагедію непорозумінь, яка тут розгортається.
Як вже було зазначено вище, Токо нікуди не подінеться навіть якщо вийти на рут іншої героїні, що майже в кожному випадку призведе до ситуації своєрідного любовного трикутника, де ніколи не зрозуміло, яким буде наступний хід кожної зі сторін – і це додає історії багато динамізму, яким зазвичай не можуть похизуватись схожі за жанром слайсові драми. До того ж, новелу просто приємно читати: особливо запам’ятовуються пафосні, майже нуарні внутрішні монологи головного героя.
По ходу рутів, читача підстерігає достатньо багато виборів, більшість з яких ведуть до передчасних фіналів. Саме так, “передчасних” – тому що назвати їх “поганими” ніяк не можна. В багатьох з цих “фіналів” для героїв все обертається вкрай непогано – душевні травми загоюються, життя йде як і раніше… ось тільки це зовсім не те, чого хоче автор від своїх героїв – й читачів також. Потрібно поставити на “зеро”, пройти найболючішим шляхом, і тільки тоді герої зроблять висновки зі своїх життєвих ситуацій – інакше всі страждання будуть даремними.
А страждань тут вистачає. Як вже можна було здогадатись, “Грудень” не цурається достатньо важких питань – але головними темами, які проходять крізь всю новелу є питання комунікації між людьми та зв’язку між тілесним і духовним. Герої намагаються зрозуміти один одного, і секс – їхній головний метод. І хоча метод у них єдиний, учасники процесу вкладають в нього абсолютно різний зміст. Чи може в такому випадку взагалі існувати якесь кохання, якщо на глибинному рівні люди все одно не здатні зрозуміти один одного?
В найтрагічнішому фіналі, Кіда відповідає негативно на це питання : ”Це і є Кінець Світу”, каже він, і ця його остання промова виглядає не тільки як вирок свому поколінню – а й людству в цілому, за всю його історію. А якщо так, тоді навіщо жити взагалі? Останній рут, про який я свідомо не розповідав весь цей час – саме про це. І сам він, і його героїня заслуговують розповіді в трохи більших деталях.
Цуценя та суїцид
Втім, почати варто здалеку.
В новелі є одна сцена, яку автор, очевидно, вважав настільки важливою, що це чи не єдиний загальний момент, який присутній у кожному руті. У цій сцені Токо намагається приховати маленького цуцика у школі, врятувавши його від холодної смерті на вулиці. Чаша терпіння Кіди, не здатного примиритись з витівками дівчини, остаточно вичерпується – і в своїй промові до Токо він презентує свій жахливий, людожерський світогляд у всій красі. Тим не менш, переможницею в цьому випадку стала саме вона – питання “Чи хоче він бути відповідальним за смерть живої істоти” виявилось для Кіди “червоною лінією”, яку він виявився не здатним перетнути.
Хоча й ця сцена є справді однією з ключових для character development головного героя, тема життя та смерті більше в новелі практично не підіймалась… до одного моменту.
Не будучи задоволеним плотськими втіхами, Кідою поступово починають оволодівати думки щодо самогубства. Одного разу, після закінчення занять, щоб привести розум до купи, він виходить покурити на дах школи… тільки щоб знайти на звичному для себе місці незнайому дівчину, яка нібито має намір стрибнути з даху. Намагаючись зупинити Сумадеру (саме так звуть дівчину), остання спокійно пояснює свої наміри: якщо вона стрибне і загине – така воля Божа, і нічого тоді не вдіяти. Але якщо припустити існування свободи волі, то в такому випадку, самогубство тим більше має сенс – бо це буде найбільшим і найрадикальнішим протестом проти Бога, і вираженням останньої, страшної людської свободи.
Абсолютно нічого не готує читача до історії Сумадери. Інколи навіть виникає відчуття, ніби це якась інша ВН: може, я випадково запустив Sayonara o Oshiete? Або Tsui no Sora? Розмови про Бога, ірраціональний страх смерті, яким поступово стають пронизані думки головного героя – а він, в свою чергу, в цьому руті взагалі поводить себе як істеричний психопат. Навіть та сама сценка з цуциком відрізняється достатньо суттєво! Унікальності додає і той факт, що Сумадера – єдина героїня з власною музикальною темою, яка дуже сильно стилістично виділяється на фоні решти саундтреку.
Втім, з часом, все стає на свої місця, і приходить усвідомлення: цей рут – невід’ємна частина загального паззлу, і він розставляє усі крапки на головними темами новели. Не буду спойлити, але закінченню цієї історії вдалось мене здивувати: складно уявити фінал більш іронічний і, водночас, більш справедливий.
***
Варто зазначити, що Tenshi no Inai 12-gatsu все ж таки складно назвати абсолютним шедевром: існують проблеми і з темпом оповідання (в окремих рутах подій занадто мало, в інших – неможливо перевести подих), і з чисто візуальною складовою – жираф’яча шия однієї з героїнь з її h-сцени досі переслідує мене у кошмарах. Але головна проблема новели – її довжина: за 12-13 годин дуже важко розкрити на достатньому рівні всі питання, що тут піднімаються. Особливо враховуючи, що на рут виділяється приблизно по дві години – а це дуже і дуже мало.
Втім, гадаю, багатьох з читачів після останнього сету титрів хвилювало зовсім інше, а саме: про що саме була ця новела? У “Грудні” не існує якогось єдиного, істинного фіналу. А ті, що є – достатньо різноманітні, щоб не відповідати на це питання однозначно. Тим не менш, один загальний мотив у них все ж таки існує.
В жодному випадку герої не знайшли ні Вічності, ні Істини, ні Кохання. Але знайшли щось, що неможливо описати словами - ефемерне почуття, цитуючи саму новелу, “the feeling that’s just there”. Американський письменник Джим Томпсон у своєму романі “The Killer Inside Me” давав цікаву характеристику подібним стосункам, які можна бачити в “Грудні”:
“Напевно, були моменти, можливо, лише кілька хвилин, коли всі їхні відмінності зникали і кожен ставав таким, яким його хотів бачити партнер; коли вони дивилися один на одного у потрібний момент, у необхідному місці та за відповідних обставин. І тоді все було ідеально. Були в них ці моменти – ці кілька хвилин, та й пройшли. Однак поки вони ще тривали…”
І наші герої переживають саме такі моменти абсолютного прозріння – те саме почуття, що неможливо описати. Ніщо не забере у них ці моменти – заради яких і варто жити, і які варті кожної вистражданої секунди цього життя. І неважливо вже, що буде далі.
Навіть, якщо тупа дівчинка буде обманювати тупого хлопчика – а він тому і радий;
Навіть, якщо єдине, що об’єднує обох – спільний гріх;
Навіть, якщо сонце розтопить кригу, і весь бруд вийде назовні та покриє собою землю;
Навіть, якщо завтра настане Кінець Світу.
Топ коментарі (0)