далі спойлери до 210-ї глави
Моя улюблена манга від автора, який не уміє малювати (One), але вміє придумувати веселі історії, зображувати які йому допомагає художник Yusuke Murata. Сам автор теж вчиться тримати пензля, про що неодноразово повідомляв наприкінці чергового тому історії про Сайтаму — 25-річного хлопця з унікальною здібністю перемагати будь-якого супротивника лише одним кулачним ударом. Но Сайтама не завше був таким потужником, взагалі він провадив типове життя японського офісника, точніше — хтів провадити таке життя, плянував плисти за течією, перебувати у стереотипній парадигмі світосприйняття, в якій чоловік розглядається спочатку учнем, затим робарем, потім пенсіонером, та невольна ця мрія швидко розвіялася; роботу він отримати не зумів, натомість опісля чергової безплідної співбесіди зустрів чудовисько, Крабмена, перемога над яким надихнула Сайтаму закинути кейс у кущі, костюм із краваткою туди ж, та встати на шлях геройства: епічних псевдо й довгих плащів.
І хоча взявся він за своє огероєння із запалом: кожного дня на протязі трьох років бігав 10 кілометрів, віджимавсі 100 разів, присідав 100 разів, і 100 разів згинав торс, не користувавсі обігрівачем взимку й кондиціонером влітку, но ставати “професійним героєм” Сайтама не прагнув, геройство для нього то лише ґобі, і сам він кличе себе “ґобіроєм”, так би мовити.
Відсутність амбіцій, претензій, устремлінь, меланхолійність, емоційна стриманість, чи пак холодність, безхитрісний характер, прямолінійність, простота і невибагливість, формує персонажа із припущеними повіками, який живе в заміських нетрях ніби безхатченко у покинутому чоловішнику в невеличкій квартирці. Його нічим не здивуєш, хіба що цінами в супермаркеті, бо грошей завше обмаль, і нічим не порадуєш, хіба що червоними цінниками на овочі. Сайтама перемагає в усіх сутичках, але в одній, здається, програв: у бою із ангедонією. Звитяги вже не приносять задоволення — вороги розлітаються на атоми від одного удару, без інтриги, спротиву, без челенжу. Якщо б не Асоціяція героїв, до якої долучився Сайтама, то, певно, він стрівся би з серйозною екзистенційною кризою, а так, Асоціяція змотивувала йо', тепер він може змагатися за звання кращого героя і дозу дофаміну від просування в таблиці рейтингів. А просуватися там є куди: з наявних 4-х клясів (S, A, B, C), Сайтаму вкинули майже в кінець останнього клясу, натомість його приятеля — Геноса (який і привів Сайтаму до Асоціяції), в S-кляс.
В цій невідповідности: реальної сили головного героя та неналежною єя оцінкою стороннім (не надто уважним, прискіпливим) спостерігачем виражається комізм. Ніхто і подумати не може, що якийсь герой С-клясу власноруч здолав монстра рівня “демон”, відповідно, уся пошана і лайки автоматично дістаються героєві вищого клясу, який просто опинився поблизу. Але Сайтаму це якщо і ображає, то попервах, з часом він байдужіє до рейтингових гонок і слави.
Инший приклад невідповідности: досягнення необмеженої сили скромними зусиллями. Маніакальний еволюціоніст Genus (не плутати з Геносом!) силувався витягти з Сайтами йо' секрет сили, і Сайтама із легкістю розповів, бо ніякого секрету немає: скільки разів на день присідав, скільки віджимався тощо, але, звісно, в те ніхто не повірив, навіть Генос, який був в ту мить поруч.
Ще один приклад: безмежні можливошти і обмежене життя. Попри володіння надзвичайною силою, Сайтама живе в убогому приміщені на такий ж убогий бюджет, шанс отримати круглу суму за перемогу в турнірі єдиноборств — заокруглює йому очі й запалює серце, но всі спроби “виграти в лотерею” повсякчас зазнають фіаско. Тому він вимушений жити в найдешевшому районі, відстежувати знижки на харчі, а одного разу навіть з'їв монстра Комбу Інфініті, чим добряче заощадив на морській капусті.
Сайтама побивається через втрачений гаманець із 1500 грн
За непохитний, самовідданий підхід к тренуванням, цього персонажа полюбили завсігдаї качалень, наполегливість, з якою Сайтама бігав — мотивує людий вставати о п'ятій ранку та вирушати на крос, а завзяття, з яким він присідав по 100 разів, мотивує не пропускати “дні ніг”.
Сайтама це типовий інтроверт, він не шукає соціяльних зв'язків, у нього нема друзів, навіть сім'ї (за сім'ю ніц не відомо), світ не підозрює про його існування, та що світ, навіть рідне місто Z не знає що він існує, бо живе Сайтама в закинутому кварталі, звідкіля усі виїхали з-за появи монстрів.
Генос уособлює японський типаж учня, він приліпився до Сайтами — до сенсея, щоби “стати сильніше”, адже Генос осягнув екстраординарність Сайтами, зокрема в дуелі, точніше — в спарингу, коли зусилля перевершити швидкість і вправність Ванпанчмена, не кажучи вже про силу, не мали жадних плодів. Геносу потрібні додаткові сили, всі можливі сили задля помсти, він мріє знищити надпотужного кіборга, винного у гибелі рідного села Геноса.
Цей тандем: Сайтама й Генос, через невідповідність також наділений не аби яким комізмом, адже в Асоціяції, де заслуги Геноса загальновизнані, ніхто не розуміє, чому він водиться з якимось Caped Baldy — Голомозим в плащі, як Сайтаму прозвали в Асоціяції, а коли Генос називає Сайтаму сенсеєм прилюдно, або починає вихваляти його здібности, анонсує рішення проблеми з-за допомогою появи свого сенсея, прибічні або невтямно розводять руками, або пропускають сі слови повз вухів, певно гадаючи, що сайборг марить. Таким чином Генос залишається сам на сам зі своєю “таємницею”, ніхто не поділяє таких настроїв. До речі, Генос кіборг, чиє тіло практично повністю складають механічні частини. Іще сей тандем (і не тільки) демонструє цікаві особливошти інституту вчительства, сенсейства в японській культурі, розкриваючи, приміром, не тільки професійну, а й емоційну синергійність учня і вчителя, виходячи з цієї історії, сенсей для учня є майже другим батьком, який опікується не лишень тренуваннями, а й дозвіллям, побутом свого підопічного.
Манга майстерно поєднує комедію і трагедію, тут чимало місць де Сайтама постає коміком, а в наступну мить він вже повен серйозности і завдає фатального удару ворогові, який вважався непереможним. Цей перехід супроводжується кардинальною зміною настрою, що досягається відмінними графічними штилями: карикатурний, де мініатюрний вид Сайтами позбавлений деталів, голова велика, риси обличчя округлі, а вираз незграбний, поступається епічному, де Сайтама вже займає усю сторінку, а то й розворот, обличчя його суворе та виражає безкомпромісність, м'язи напружені, рух не передбачає відступу.
Смішні ситуації, в яких опиняється чи провокує Сайтама, иноді змушують задуматися або шукати в собі емпатію. Наприклад фабула з втратою волосся: через надмірну напругу під час тренувань Сайтама полисів, це вважається його “платнею за силу”, довкола цієї теми обертається чимало жартів, но їхня анекдотичність нерозривна зі співчуттям.
Генос хибно розтлумачив гримування Сайтами під Чаронко задля участі в турнірі єдиноборств
Окрім цього майстерного балянсування, мене вразила инча річ: розіграш геніально простої ідеї, за якою головний герой просто, якщо не сказати “тупо”, перемагає всіх одним ударом... достоту це те славнозвісне “геніально просте” та мні не вірилося, що автор зуміє утримати сей концепт так, як утримують ті жонглери в цирку на голові купу тарілок. Точно, думав я, впустить, тарілки розіб'ються, і, в принципі, так воно ближче до 200 глави і сталося, коли замість подальшого балянсування в полі невідповідностей, комізму-драматизму, приправляючи се все “випадками долі”, рандомними івентами, автор покинув кордони задуму, так, у 160+ главах про Гароу, сей антагоніст зайшов на територію Сайтами — повторив його переможний удар, на цьому історія унікального героя закінчується, бо тепер він не один такий.
Та передумови цьому мигтіли ще на початкові, у главах про Бороса, космічного завойовника, перемогти якого Ванпанчмен не зумів одним канонічним ударом, знадобилося аж чотири: перший зніс Боросові броню, другий... по суті ніц не зробив, дарма що прийшовся прямісінько у груди, третій (серія ударів) безрезультатний, як і другий, і, нарешті, четвертий — “серйозний удар”, вибив дух з іншопланетника, але не миттєво, той встиг ще виголосити передсмертну пафосну промову. Ця бійка є вдалим прикладом того, як мав би працювати механізм історії: перший удар Ванпанчмена знищив обладунки Бороса, але не зачепив його самого, це виглядає цілком логічно, ти погоджуєшся із цим, но подальші холості удари, які Борос приймає вже своїм тілом, “не працюють”, і цього ти не розумієш, себто в “логічному всесвіті”, в “правильній часовій лінії” Борос мав би розлетітися на порох вже після другого удару, але в цьому всесвіті щось пішло не так. Надалі подібних казусів більшало: пес Ровер не згинув від удару Ванпанчмена по голові, король монстрів Орочі теж. Гароу в битві навпроти Юпітера попри те, що повторює усі “killer moves” Сайтами, також зносить всі його удари. Саме ця битва — на фоні Юпітера, перевернула історію, оскільки тут автор зусімно відійшов од свого задуму “одноударної перемоги” і розгорнув сцену якоїсь шинквасної чубанини, де персонажі обмінюються стусанами що навіжені. Замість обіграшу у властивій сайтамівській манері: з гумором та одноударним фіналом, One звів усе до мордобою на витривалість, до якогось боксу. Врешті Гароу не помирає хоч і Сайтама прибив йо' до землі черговим своїм серйозним панчем, а не помирає він тому, що Сайтама пообіцяв хлопцеві (випадковому знайомцеві Гароу) — упокорити Гароу в нелетальний спосіб. Но заради ідеї це можна було б зробити не торкавшись його, бо навіть безконтактні “удари” Ванпанчмена мають колосальну силу: він розвіяв атмосферу Юпітера, чхнувши на нього.
Проблема цього епізоду як та палиця, має два кінці, позаяк Гароу не тільки заходить на територію Сайтами, а й навчає, тренує його! — Гароу прагне передати Ванпанчмену новий удар, якусь квінтесенцію бойового мистецтва, но тут криється концептуальна помилка: достеменно ніхто не знає про природу сайтамівської сили, у нього не було сенсея, як у Гароу, якого тренував Банг, і ці “послідовні серії ударів”, “серйозна серія ударів”, “вбивча серія ударів” Ванпанчмена мають певну частку загадковости, вони прості та ефективні, такі ж, як і сама основа історії, вони ідеально відбивають ідею та не потребують ускладнення, та автор пішов шляхом ускладнень, які парадоксально є шляхом спрощень, бо набагато простіше зобразити “махач”, аніж виводити гумористичні, нетривіальні, неочікувані сюжетні арки.
Опісля ґерця біля Юпітера ще низка подій негативно вплинула на сюжет: руйнування сайтамівського району города Z, це був оригінальний елемент історії, що додатково виокремлював Ванпанчмена як незвичного героя, той район відрізнявся особливими вайбами покинутого місця, закритої зони, посеред якої, за чутками, живе надпотужний монстер (себто Сайтама, бо ніхто й гадки не мав що там хтось лишивсі), ця подерта багатоповерхівка, в якій замешкана лише одна квартира, порожні, засмічені вулиці, густі тіні провулків, серед яких никають чудовиська... Знищення Асоціяції монстрів вивело Ванпанчмена “в люди”: тепер він живе в штаб-квартирі Асоціяції героїв разом з усіма, ба більше, про його реальні сили дізнаються инчі герої, Генос цілеспрямовано й відверто розповідає про свого сенсея, а також Бофос, кукловод-робототехнік на власні очі бачить як Сайтама розправляється з його кращими машинами нищення та робить висновок про прихований потенціял Голомозого, прецінь офіційно, в організації героїв, той пасе задніх.
В такий спосіб перед усіма постає правдивий Сайтама, що одномоментно позбавляє історію купи комічних пасажів, єя унікальности, позаяк тепер Ванпанчмен — такий самий герой, як і усі. Втім, подібний хід виправданий, якщо автор вирішив завершити мангу. Натомість ознак тому немає, принаймні в 210 главі (остання на сьогодні (I.2025)) сюжет закручується далі, і робить це вельми банально, з роялями в кущах та вигадуванням на ходу. Автор, ніби той вуличний фокусник, дістає з рукава голубів, розказує про Фубукі, яка, виявляється, була увесь цей час президентом таємної організації! Та й ще — пов'язана із Псайкос, залаштунковим головою Асоціяції монстрів... це сніг посеред літа, це несерйозно. Також незрозуміло, навіщо автор пролив світло на поліцію, так, я помітив що в історії поліціянтів, військових практично нема і для себе я це пояснював так: справа монстрів поза їхньою компетенцією, но автор, на жаль, вигадав абсолютно сумнівне виправдання їхній відсутности: вони зайняті охороною ладу в поспільстві... 🤷♂️ Об'ява That Man, що називається out of the blue: заднім числом він втручається в сцену з “0 ударом”, коли Ванпанчмен перемістився у часі щоб нокаутувати Гароу навіть не первим, а нульовим ударом, а That Man в цей час ховавсі в позамежжі, абисте втягнути випари потужности Гароу, вони вийшли з нього опісля удару, наче душа, або Venom. Появу нової геройської організації ближче к 200 главі — Neo Heroes, можна виправдати, но слабкість цього сюжетного елементу впадає в око через поспіх, з яким Ван розвиває події, адже майже одразу стає зрозуміло, що ці “НеоХіро” є маріонетковою структурою, чи принаймні не тими, за кого себе видають, погляньте хоча б на їхнього лідера — викапаний пірат, та і спецоперація по інтервенції, шпигунству Асоціяції героїв вбиває всю інтригу. Опісля об'яви “Нео” до них вирішили приєднатися деякі розчаровані члени Асоціяції (цьому передували викриття, комерціялізація, сумнівні івенти, типу ставок на героїв тощо), читач думає що перед ним драма, що слідком за містом Z у руїни відправиться і Асоціяція, но буквально через пару глав стає ясно: це просто розвідка, ті герої не покидають Асоціяцію, єя боси просто запідозрили в недобрих намірах неовців і хочуть впевнитися, що ті не ховають скелетів у шафах. Утім, "Нео" можуть буть і на "світлій стороні Сили", адже історія продовжується.
Отже велике питання: чи буде Сайтама-явний-герой цікавішим за Сайтаму-потайного-героя? Я думаю ні.
Природа монстрів в ОРМ туманна, одні страшидла такими народжені (як підземники з 4-ї глави або Вакцимен в першій главі, якого “породила природа”), инші створені в інкубаторах Асоціяції монстрів або Дому еволюції, треті то є люди, які через одержимість певними речами (Краблант морепродуктами, а Рептилоїд у 38-й главі рептиліями) перекинулися на чудовиськ, або за допомогою клітин монстровізації, які генерує Орочі, а дехто, як Гароу, стає монстром від надміру ненависти.
Кінг
В історії фігурує чимало достоту неординарних персонажів, про кожного легко говорити довгочитово, но я хтів би виокремити одного — Кінга, топового героя S-клясу. Цей перс в певному сенсі наділений такою ж унікальністю, як і Сайтама, в канві сюжету він посідає особливе місце за свій характер, знову ж таки, потайного героя. Відмінність Кінга од Сайтами в наявности реальної сили: Кінг вважається усіма “найсильнішим чоловіком на планеті”, про нього буквально складають легенди, його постать майже мітологізована, насправді ж Кінг найзвичайнісінький обиватель, йому 29 років, він любить відеоігри, мангу, і не бажає геройства, на йо' місці мав бути Сайтама, який достоту має силу і відповідає званню “найсильнішого”, але в дійсности все навпаки, і в цьому виражається черговий комізм. Кінга занесло в топ найсильніших героїв випадково! Він, як то кажуть, опинивсі в потрібному місці, в потрібний час: поблизу розбитого Ванпанчменом монстра, всі вирішили, що це він — Кінг, зумів так понівечити чудовисько, властиво він найсильніший у світі! Відтоді це звання прилипло до нього наче реп'ях та заважало провадити звичний, обивательський спосіб життя. Часом славетне ім'я ставило Кінга на грань життя і смерти, коли від нього очікували ефектної перемоги, та все що він вмів зробити: це увімкнути King's Engine, цебто рознервуватися так сильно, що серцебиття чутно прибічним, які сприймають се за знак Кінгової кровожерливости, як передумову до нападу. Майже кожна сцена із Кінгом — це мем, иноді сумний, бо Кінг потрапив у пастку, став заручником свого положення, йому не стачало сили волі зізнатися в усьому, сказати прямо — що він не герой, либонь не хтів розчаровувати тих, хто в нього вірить, або через банальний сором, так було спочатку, а згодом те зізнання вже не мало сили. Єдиний хто знає тайну Кінга — Ванпанчмен, який порадив йому тренуватися та стати справжнім героєм, наздогнати своє ім'я. Втілювати цей плян Кінг, далебі, не поспішав, тільки в 190+ главах він справді прямує до Банга, в гори, в його зал бойових мистецтв, і озвучує мету візиту: “зробитися сильнішим”... уявіть ситуацію: найсильніший чоловік прохає “зробити його сильнішим”, очі присутніх полізли на лоба, ніхто, звісно, не повірив, подумали, що се якась Кінгова затія, хитрування, дотеп, навіть емоційні одкровення — що він звичайний чоловік без подвигів, про які всі судачать, не помогли. Банг послав йо' до инчих сенсеїв, але ті жахалися одного виду Кінга, ніхто йому не вірив і ніхто не згоджувався тренувати його. Цей мув, безумовно, смішний, но раптові зізнання Кінга і цей “похід по сенсеям” виглядають сумбурними, стати сильним мав би допомогти Сайтама чи ігри, бо Кінг показав себе видатним геймером, якого ніхто ніколи не перемагав в файтингах. Завдяки своєму імені Кінг має суттєвий вплив всередині Асоціяції героїв, тому иноді помагає Сайтамі, наприклад, коли той розтрощив Бофосових механоїдів на вході до штаб-квартири Асоціяції, Кінг прикрив Сайтаму, щоб тому не сталось виплачувати мільйони компенсації за трощу майна. Найефектнішим епізодом з Кінгом є його епічна битва з поєднаними силами зла на руїнах города Z, коли Кінг одинаком виступив проти всіх і... переміг. Авжеж, переміг він властивим для себе способом: випадково та завдяки популярности, відомости, через яку супротивники не могли зібратися на силах і конче нервували, підозрювали в словах і рухах Кінга (чесних, схвильованих, неоковирних) каверзу, багатоходовочку, і по суті, цим стресуванням, непевністю, вони закапували самі себе. Цей епізод — яскравий приклад “роботи персонажа”, так само мав би працювати Сайтама: навіть у безвихідній ситуації знаходяться шляхи і Кінг підтверджує своє ім'я найсильнішого у властивій собі “непричетній”, дотичній манері, коли проблема вирішує себе сама. У Сайтами проблему вирішує завжди один удар. Що цікаво, в одному з флешбеків Ван розкрив походження потрійного шраму на оці Кінга — винуватцем цієї брутальної риси Кінгової зовні є монстр Octopus Claw Man, по суті він єдиний, хто зумів дотягнутися до Кінга, а дезінтегрував потороч Сайтама.
Octopus Claw Man
До речі, герої в ОРМ... невбивні, автор максимально їх щадить; вперше у 110-й главі помирає один чоловік дотичний до Асоціяції героїв: найманець із загону батька Вакагами, сформований задля пошуків викраденого монстрами хлопця. Тобто не герой, а статист. Щоправда згодом, у фіналі сюжету війни з Асоціяцією монстрів, гине принаймні один самурай з елітних мечників, знайомців Атомного самурая, другий, якого розплавили наполовину, я думав також помре, але ні, автор йо' врятував, та й ці самураї епізодичні. Калічення — инша річ, чимало героїв отримали перманентні пошкодження, Іаю збавили руку по плече, Секінгар втратив кисть руки і око, вишеназваний самурай збувся обох ніг, деякі персонажі часом отримують критичний демаг, але хіляться: Генос, від якого інколи лишається тільки голова, Sweet Mask, якого розірвали навпіл, або Zombieman, що вміє регенерувати тіло, навіть якщо його знищено до кісток. Взагалі японці мають пунктик до калічення.
Є пару персонажів, яких автор недогледів, так би мовити, це Гароу і Татсумакі. Перший відверто “перекачаний”, не мавши осмислених сил, здібностей, а тільки школу Банга, Гароу, втім, показує феноменальну витривалість, силу, швидкість, спритність. Наприклад в главах про облогу Гароу, коли він напівживий сховався у лісі на якомусь складі, і тут само йому довелося битися з вісьмома нотбедовими героями, затим із Геносом, а опісля з Бангом... і все це витримав, переміг тих вісьмох героїв, у нього була прострелена нога, зламані ребра, в нього влучили 2 (!) отруйні стріли, які мали б звалити з ніг за 2 хвилини, натомість він в якийсь спосіб заігнорив увесь дмг і відкрив 2-е, 3-е, 25-е дихання для бою. Потім було ще декілька подібних файтів, ну а найсумнівніший із Ванпанчменом, про який я вже розказував. Також дивно, що Гароу відкидає пропозиції Асоціяції монстрів приєднатися до них, адже він симпатизує саме монстрам (і навіть перетворюється на одного власними зусиллями, без вживання клітин монстровізації), чому вважає їх за посміт?! Це ж бо його герої, він вболівав за них із дитинства. Цей персонаж надто бистро і безпідставно апається, що нагадує мем від 0 до 100. В певний час автору знадобився надмасивний суперантагоніст і Ван не вигадав нічого краще, як нап'ясти на Гароу скін цього антагоніста... Це зайве, бо всесвіт ОРМ повен монстрів і загадок, з яких вельми просто сформувати антагоністів будь-якого ґатунку. Тим паче, історія “злодійського Гароу” завершується хепі ендом, а подальші фабули із цим персом суто комічні, чи не доводить це доречність саме “смішного” закриття цієї сюжетної лінії, коли б Сайтама переміг Гароу, просто чхнувши на нього?
Гароу не любить смішаків
Татсумакі вважається одним з найсильніших “психіков” у всесвіті ОРМ, це теж комічний персонаж, який поєднує надзвичайну силу в маленькому тілі. Инший привід для жартів: вік Татсумакі та єї зовня, адже виглядає вона значно молодшою за свою молодшу сестру, і коли та погрожує (застерігає) появою своєї старшої сестри, а об'являється маленька дівчинка — це створює гуморний ефект. Особливо багато уваги Татсумакі приділено в завершальних главах про анігіляцію Асоціяції монстрів, коли Татсумакі трощить місто Z та підземну базу монстрів. Тоді ж Ван ілюструє пару флешбеків з єї дитинства, читач дізнається про лабораторію, де утримували Татсумакі, про її майже опікунський зв'язок із рятівником-Бластом, но в 175+ главах, після всіх подій, Татсумакі поводиться як гістеричка: бездумно руйнує усе надовкола, тут вона майже така ж небезпечна, як і монстри, бо з єї вини трохи не загинули мирні на автівці, що рухалися до HQ із надією знайти там прихисток, а потім вона потрощила сусіднє місто Сайтамою ніби кулею зносного крану, водночас висновків, доганів, не робиться. Та і взагалі ця лінія із забороною Татсумакі бути з єї сестрою "групі блізард" напрочуд дивна, раптова, сумнівна, їй не стачає підґрунтя.
King in "action"
Поверхневість деяких постатей ОРМ легко збагнути, бо Ван узявсі за достоту великий шмат пирога, прожувати такий буде непросто. Чимало персонажів зроблені нашвидкоруч, це всі, або майже всі з низьких клясів: С, В, і деякі з високих, наприклад Puri-Puri Prisoner, видно що його скіли вигадувалися на ходу, се його пірнання в бетон, захист волоссям 🤦♂️ або Pig god, який до 150 глави властиво нічого не показав, а потім (вау!) з'їв пару мобів... Деякі персонажі здаються зайвими, приміром Топ Танк Майстер, жадного суттєвого контенту він не генерує, і не володіє якимись надздібностями, просто покладається на фізичну силу, він банально нецікавий, довкола Даркшайна автор принаймні звів яку-не-яку історію, показав його минуле, як він став бодібілдером, і що це не негр! Темним йо' робить намазка, такою бодібілдери мажуться на виступах. В подальшому автор ще торкається психології Даркшайна, підіймає питання мотивації і демотивації, самооцінки, цілеспрямованости, рефлексій. Деякі персонажі однакові, наприклад група Топ Танк Майстра або мечники, щоправда у останніх є шпажист, у нього в певному сенсі унікальна техніка володіння саме шпагою, а не мечем (катаною). Багатьох персів автор попросту забув, Golden Ball фігурує лише на початку історії, потім зникає. Офіційний топ-1 серед героїв — Бласт, оповитий суцільною таємницею аж до 200-х глав, і хоч розкриття цього персонажа не викликало вау-ефекту, його потенціял очевидний, бо це персонаж, як видно, із серйозним бекграундом, такий можна з легкістю розгортати на протязі ще 200 глав.
Безумовно, в подальшому, якщо Ван націлиться на увесь пиріг, прогалин меншатиме, ну а поки що, як казав один мудрець, маємо, що маємо.
Також цікаво спостерігати за розвитком сюжетного “гемплею”, як автор додає до нього нові елементи, на кшталт магії. На початкові серед героїв або монстрів не було явних магіків, що кидаються файрболами (якщо не брати до уваги психіків, або Блізард оф Хелл, яка вміє заморожувати) но у главах про анігіляцію Асоціяції монстрів з'являється Homeless Emperor зі здібністю генерувати кульові мовні, сю здібність він отримав — від “бога”, від істоти настільки потужної, що простодушні йому приписали божественність. Цей “бог” як і Бласт зі свома приятелями вміє подорожувати поміж вимірами та є, схоже, мейновим антагоністом. На барельєфі у підземному храмі він займає чільне місце над монстром Орочі, і за цим “богом” ганяється Бластів загін, це тому, власне, до Бласта вічно не додзвонишся. У всесвіті ОРМ існує градація монстрової загрози, найбільша з яких є “бог”, що означує глобальну, планетарну охопленість, на протязі 200 глав жодна поява монстра не була класифікована як “бог”. Формально сюжет отримав орієнтир із передбаченням старої Shibabawa про наближення грандіозної катастрофи, яка мала б відбутися на протязі півроку, і хоча дещо подібне сталося: космічна інтервенція Бороса, тлумач передбачень Стіч відкинув причетність Боросової акції до передбачення, мовляв, Shibabawa мала на увазі инше. Спочатку ця доволі сумбурна штука із вангуванням виглядала черговим сюжетним витком (особень якщо зважити на пародійну подачу, яка викриває насмішкувате ставлення автора до топіка провісництва), але згодом проясніло: автор ставить на неї чимало, а може й усі фішки. Якщо це так, то історія ОРМ завершиться подоланням фатуму (фальшивого бога), сила героїв має змінити течію напередвизначености, довівши, що людська воля не підкоряється долі, що фаталізм є хибним.
Тепер я хочу торкнутися суто технічної сторони манги. Візуал мене засмутив. Можливо б я не був так вже засмучений, якщо б не мав змоги порівнювати з “Берсерком”, бо там достоту якісна графіка, професійне малювання, там дуже мало сцен без тла, без оточення, тут ж бо ситуація протилежна: майже всі сцени без тла... і якщо на початкові автор ще якось силувався додати оточення з-за допомогою... фотореференсів (!), що впадає в око навіть непосвяченому в тонкощі мангів, то незабаром і ці спроби сходять нанівець, сцени здебільшого являють зображення персонажів на білому тлі, в певних ситуаціях на фоні рандомного диму (є такий ефект в Фотошопі) або смужок. Манга робиться більше десяти років, проєкт заслужив глобальну увагу, випущено вже 3 сезони аніме, але мальопис дедалі більше походить на банальну розкадровку. Для мене комікс це не тільки екшн і діялоги, но і занурення в атмосферу, міні подобаються вайби японських городських пейзажів, особливо літніх: безхмарність, безвітря, цвірінькають пташки, співають цикади, спека прогнала усіх з вулиць, сонце сліпить, над дорогою поволі, до обіду, підіймається серпанок розжареного повітря. Тут це є, но обмаль. Якщо б я був мангакою, у мя було б нормальним зображувати середовище на 3-4 розворотах, а один том був би цілком присвячений пейзажам і мовчазним сценам. Ще око муляють “обведені”, “ореольні” фігури, таких в манзі чимало, взагалі сей прийом використовується для ріжних задач, но мні початком ввижалося, що се просто копіпаст, і, в принципі, подекуди це добре видно, приміром, незмінний сутулуватий модель Банга легко впізнається на багатьох сторінках. Проблема обводки в завеликому акценті, вона зажирна і часто перекриває і так кволий фон.
Взагалі художнику є над чим працювати, його персонажі часто відрізняються тільки одягом, обличчям не стачає деталів, живости, харизми, характеру, те ж можна було сказати й про анатомію тіл, але тут є виправдання: геройський сетинг, то ж вони зобов'язані бути атлетичними, ідеальними.
Ті вайби
З ОРМ я познайомився завдяки аніме, в 2019 подивися два сезони та оцінив на 10\10. Аніме є поправді гідною екранізацією, з шикарним саундтреком, відмінним графічним штилем, точним слідуванням сюжету манги, із класними опенінгами та ендінгами, і, звісно, характерним гумором. Аніме поправді оживлює історію поза уявою. Якщо б я спершу читав мангу, а тоді дивився аніме, то не зіпсував би вражіння ані од манги, ані од аніме, і навпаки.
Також є декілька офіційних ігор у всесвіті ОРМ, до війни я грав в мобільну певний час і вона мні не сподобалася, окрім грошесмокової спрямованости, вона має концептуальні проблеми, приміром, там у команді героїв допустимі монстри, а серед опонентів — герої, що є принциповою помилкою, оскільки в ОРМ монстри і герої завше протиборствують.
Щоправда, як те часто буває в японському мистецтві: протагоністи, бік добра, сходяться зі злом, иноді явно, як, наприклад, в Chainsawman, де зло — демони, явно допомагають героям в боротьбі проти зла, що є алогізмом, иноді опосередковано, як в “Наруто”, де “хвостаті” демони, що запечатані в людях — жинжюріках, спочатку представляються суто злими, но ближче до фінішу історії обілюються автором та стають союзниками людей. В ОРМ сей ганебний елемент поганства майже невагомий, спершу монстри Асоціяції прямо пропонують героям союз, опис цього союзу подається у нарочито позитивній канві, і тут само викривається підступність монстрів: пропозиція союзу є лише відволіканням уваги перед ударом в спину із поясненням: монстри ніколи не будуть друзями людям. Но к 200-м главам, після нищення бази монстрів, одразу троє антагоністів: пес Ровер (упокорена, мініятюрна версія), Блек Сперм (одиначний, знесилений), і Манако (тимчасова заручниця Flashy Flashа та Сайтами, потім губиться) “доєднуються” до героїв, та доєднання се не назвеш повноцінним, оскільки пес то по суті тварина, що буде служити будь-якому хазяїнові, Блек Сперм тільки видає доброзичливість, прикидаючись мавпою, бодай дістатися безпечного місця задля відновлення сил і помсти, ну і Манако, що повсякчас силувалася втекти від Flashy Flashа і Сайтами (нашкодити їм, вбити), які присилували єї допомагати знайти шлях спочатку до Орочі, затим назовні підземель монстрів, ніколи не вважала своїх поневолювачів поплічниками, водночас герої теж не бачили її за союзника, хоча опісля всіх подій Flashy Flash вирушає шукати Манако (щоб витягти з неї інформацію про “бога”) і згодом йому в цьому помагає Сайтама через випадкове посередництво Кінга, той бачив щось схоже за описом на Манако в кущах під час “сенсейських поневірянь”. Жоден герой не має емоційної прив'язаности до цих монстрів, як у “Mob Psycho 100”, де ГГ журиться, втративши злого духа, який нібито йому допомагав (мавши злі наміри), навпаки, завбачивши ту ж Манако, деякі герої (Sweet Mask) намірювалися вбити єя.
Що цікаво, в манзі відсутня фабула про геройський костюм Сайтами. Натомість в аніме є бонусний епізод про це. Згідно аніме (серія “Road to Hero”), Ванпанчмен отримав костюм на початкові своєї геройської кар'єри від кравця, якому допоміг захистити бізнес від рейдерів, і в якошчи заплати той подарував Сайтамі свій magna opus — вершину свого мистецтва, як сам кравець казав про жовтий костюм із червоними рукавицями та чоботами, широким чорним поясом із золотою бляхою, білим плащем, що кріпиться до тулуба двома чорними “аграфами”. Костюм поправді ефектний, лаконічний дизайн поєднує конче яскраві кольори, що має сигналізувати монстрам, як людям сигналізує дика природа у випадку із отруйними тваринами,— смертельна небезпека.
👊9\10 — хітова річ якій я хотів би поставити 10\10, но спускання ідеї та графічні казуси не дають того зробити.
Топ коментарі (0)