"Зайчик" Мони Авад

Я прочитав «Зайчика» Мони Авад, щоб вам не довелося.

Хоррор про муки творчості, коли її по-звірячому знекровлюють аналітичністю, тусовочністю та університетською культурою. Про наркоманську залежність від уваги куратора або подруги. Ставлення до свого болю, як до дійної корови мистецтва. У сатиричній манері книжка розкриває той факт, що у більшості студентів елітних гуманітарних вишів і болю-то немає жодного, бо всі їхні життєві пригоди обмежені вечірками та курортами, звідки в них біль? Якусь іншу дійну корову (радість, позитив) їх не вчать шукати. Ця кривда призводить до того, що дівчата-студентки йдуть на метафорічний, але від того не менш жахливий злочин...

Сюжет і трохи спойлерів

Студенти і викладачі елітного вишу страшенно заінтриговані - посеред них з'явилася автентична злидачка, необроблений готишний самородок Саманта. Напевно, у неї дуже цікава Душевна Травма, з якої можна видоїти небанальне мистецтво! Тим часом, Саманта вештається всюди зі скептичною і похмурою подругою Авою, подібно до героїні серіалу «Дар'я» зі своєю Джейн.

Ава піклується про Саманту, вона дуже щира й енергійна - ідеальна подруга, ото хіба спілкується в дусі підліткового цинізму. Але Саманта більше не може витримувати відчуженість від вишівської тусовочки дівчат-Зайчиків і погоджується піти на вечірку з ними. З цього моменту починається хоророрна частина книги: Зайчики творять нове, «тілесне» мистецтво за допомогою кривавих ритуалів за участю свіжоспійманих кролів з університетського садочка. Вони втілюють чаруючих мачо і намагаються видоїти з них пристрасть. Чолов’яги виходять кривобокі, у них кролячі лапки замість рук, а замість пристрасті бідолашні істоти видають сльози жаху, ніби кажучи: «Що я таке?!». Дівчата звуть їх Чернетками.

Тут кожен, хто намагався займатися творчістю, може почати гигикати, бо це ну дуже життєво. Авторка описує знищення Чернеток як цинічне розчленування - ну й у чому вона неправа?

Зрештою виявляється, що Зайчики кексиками та напоями заманили Саманту до своєї гліттерно-пухнастої секти в надії, що вона створить їм нормального персонажа з кролика. Бо в них, незважаючи на всю їхню геніяльність та новаторство, не виходить, а в Саманти «життєвий досвід». Ну типу, вона ж стрьомна дівка із зубожілої сім’ї, яка понюхала життя, тож може привнести у втілений кадавр те, чого в решти чародійок немає. Таку собі дику сутність закласти. Отже...

Вона створює. Загадковий чоловік схожий одночасно на вовка і на всіх хлопців, що подобалися Саманті. На відміну від кроликів, цей Макс - справжній вовчара, повний живого об'єму. А ще він... Втікає. Не вмирає, не скавчить, як інші, а починає існувати на волі. Фантазія виявляється автономною і самостійною.

Різниця між кроль-менами і персонажем Саманти - як між тульпою і субособистістю.

Через деякий час читач починає розуміти, що все насправді так.

Розлад ідентичності

Розв'язка мало не прямим текстом пояснює, що Макс - буквально субособистість Саманти, як і єхидна, активна Ава. Після цього автор просто... прибирає обох із життя Саманти.

У сюрреалістичному й повному символізма видінні героїня бачить загибель Ави в образі птаха, бачить вбитого горем Макса. Саманта розуміє, що Ава весь цей час була лише в її голові. Вона згадує, як ще в дитинстві бігала з «уявною» дівчиськом. Її життя було повнішим з Авою, але тепер Ави немає... Ну й добре, не можна ж жити у фантазіях!

...стоп, що?

Замість того, щоб інтегрувати свої субособистості, Саманта вимушує їх «померти», тобто піти на дно підсвідомості. Вона проігнорувала телефонну розповідь батька про те, що в дитинстві вона «дуже боялася трави, що колихається, і все плакала, плакала, вони з матір'ю завжди так хвилювалися за неї», - вона також не сфокусувалася на спогаді про друга дитинства, який, за описом матері, був «надто дорослою дитиною» і обіцяв з нею одружитися.

Це дуже дивна мораль: героїня вважає, ніби «подорослішала», бо протиставляє себе «дешевим» розкопкам психіки і сеансам самопізнання, які у світі книги проводяться на університетських семінарах. Підсумок книги - буквально «відмовся від себе, щоб стати нормальнішим і дорослішим». Я вважаю його, як не парадоксально, незрілим. Адже ідея, буцімто дорослішання супроводжується зачерствінням і відмовою від глибин підсвідомості, - вона саме й породжена юною безграмотністю та підлітковим максималізмом. А ще - недорозвиненістю сучасної культури в аспекті психологічної гігієни. У роботах психотерапевтки Яніни Фішер, чия професія - розгрібати важкі наслідки такого підходу, така дія називається «внутрішнім самовідчуженням».

Саманта обрала життя з пригніченою травмою та відрізаним чуттєвим сприйняттям, яке символізували Макс і Ава. Звинувачувати в цьому можна викладачку Урсулу, яка влаштувала фарс із глибоко особистого процесу самопізнання, - однак у чому вона фундаментально неправа? Щирість справді необхідна справжнім шедеврам, у цьому драма творчості.

Проте сам стан розщеплення психіки показано в книзі добре.

Стилістика та технічне втілення

Зайчики - це діти особняків і курортів, які не знають життя і не можуть створити нічого путнього, бо їм буквально нема про що писати. Тоді вони починають грати в богему і затягують туди Саманту.

Саманта під тиском їхнього ідіотизму, натужних ритуалів і нескінченних розваг буквально розшаровується. Спочатку це невинні відтінки - «внутрішня дівчинка», «внутрішній поні». Але незабаром майже стабільне «я» перетворюється на повністю знеособлене, розсипчасте «ми». Серед цих «ми» навіть заводиться голос Ави, але не справжньої, а спрощеної; внутрішній критик із голосом матері; ще один безіменний внутрішній критик, зібраний з інтонацій одногрупниць...

Гарні й інші прийоми сюрреалізму, метафоризації того, що сталося в навчальній групі. Наприклад, у фінальній сцені розвалу заячої тусовочки всі дівчата сидять в атрибутах Ави - вуаль, мітенки, лебедине пір'я. Чому? Тому що вони розікрали, розпотрошили образи, якими з ними поділилася Саманта через свою навчальну творчість. (Звісно, їй дуже прикро: отже, заради цього вона Відкривала Серце і Рану на семінарах Урсули? Однак запозичення відбуваються у творчих тусовках постійно, і очікувати чогось іншого - знову ж таки, незріло)

Або взяти страти големів-Чорновиків. Ви коли-небудь викидали недописану історію зі сльозами на очах, бо вона «не грає»? Стирали цілі абзаци, бо персонаж зайшов не туди, й таким йому не можна жити? Дійсно, якоюсь мірою нагадує вбивство. Мабуть, сміливо було перетворити цей процес на гостросюжетну сцену. Фантастичні вечірки з Чернетками схожі на рольові відіграші, або дейдрімінг, або спілкування з персонажем на ШІ-чатботах. Постійне смикання фантазії, не приходячи до тями - це справді явище хворобливе, але що поробиш, коли така вже професія письменника?

Підводка до того факту, що Макс мешкає в тому ж тілі, що й Саманта, відбувається поступово і достовірно. Помилка Макса зі смартфонами, дослідження Самантою почерків у нотатках... Усе це реалістично для відображеного в романі розладу ідентичності та пам'яті. Хід із субособами не справляє враження рояля в кущах. Він повністю обґрунтований ближче до кінця, а якщо звертати увагу на тонкощі з голосами в голові - то проходить ниткою через усю історію.

Гарні зміни стилістики, коли Саманта стає гламурною дурепкою під впливом Зайчиків або коли, навпаки, впадає в дереалізацію.

Напружені емоції в потрібних місцях розмиті динамічніми, сповненими іроніями описами побуту елітного університету. Стиль графічний, описи переплетені з дією - жодного зайвого прикметника. Туса Зайчиків має власну естетику та атмосферу, що нагадує дарк версію Аліси в дивокраї.

З мінусів хочеться відзначити нав'язливість насмішок в авторській мові. Книжка постійно нав'язує думку про людей за допомогою доволі принизливих характеристик, які з часом починають повторюватися і приїдатися. Більшість із них породжені недовірою дівчини до людей, що належать до іншого соціального рівня, вона бачить в їхній доброзичливості лише зверхність, що чесно кажучи відчувалося просто токсично. Дякую, Саманта, ми зрозуміли, що твої одногрупниці тупі, а викладачка уже дістала копатися в твоїй душі. Коли тобі буде 40, ти зрозумієш, чому вони так робили.

Отже, технічно роман написаний добре. Страждають у ньому - логіка і психологізм.

Підсумок

Це краще, ніж без кінця тинятися в компанії багатіїв, які прикидаються бідняками, приписують собі модні ментальні розлади і з гордістю називають себе студентами факультету мистецтв

Мона Авад ставить дивний для письменника бінарний вибір: використовувати уяву чи жити тверезо. Однак дихотомія «реальний світ - уявні чуваки в голові» хибна. У цьому полягає порушення логіки, якого автор не помічає. Навіть увесь чорно-білий танець між гордовитими Зайчиками і бідолашною Самантою - хибний, а отже - книжка дурна і сумна. Я бачу у ній звичайну образу молодої людини на дорослих, бо вона через навчальні перевантаження та соціальну нерівність зловила нервовий зрив, і тому дорослі типу придурки.

Утім, в одному я з авторкою згоден: треба регулярно відволікатися від графоманії та мацати траву.