Нарис: "Eden: Спокійний Апокаліпсис або Історія Справжнього Моменту"

Вітерець шурхотить листям та торкається трави немов смичок скрипаля струн. Холодний подих спустився з крижаних гірських шапок повз стрімкі льодяні струмки на лани та полонини. Яскраве сонечко привітно обіймає тебе теплими променями. Пташки цвірінькаючи бавляться у гілках дерев. Цьому світу скоро прийде кінець. У колодязі неба стовпи білих курчастих хмар, серед них червона зірочка споглядає на землю. Ти оглядаєш вже рідний пейзаж немовби вперше. Яка краса. Лезо лопати входить у грунт. Час саджати картоплю. Цей світ скоро скінчиться. Весь день ти працюєш на полі, пітніючи. Під вечір розгинаєшся і оглядаєш плід своєї праці. Ти задоволений, але ще більше роботи попереду. Тим не менш, полоси чорної землі і уявний образ майбутніх зелених рядів на їх місці приносять тобі насолоду. Світ скоро скінчиться. Сутеніє. На небі серед поглиблюючогося темно-голубого спалахують цяточки-зірочки. На фоні цього блискучого темного рядна чорніють гори з блідо-білими шапками. З іншого боку — долина у жовтувато-синій імлі променів вмираючого сонця. Вечірні тумани. Дух перехоплює. Ти витираєш лоба. Розвертаєшся та йдеш у хату готувати собі вечерю, купатися та лягати спати щоб завтра прокинутися з новими свіжими силами. Цей світ скоро скінчиться. Але тобі все одно. Бо кінець світу — це занадто мало щоб вбити тебе

Апокаліпсис. Вогняні кулі з неба та палаючі міста? Содом і Гоморра? Атомна війна? Зомбі? Інопланетяни? Віруси? Чотири Вершника? Каміння з неба? Кипляча смола під ногами? Дощі з сіри? А може — фіранка що колихається від свіжого дихання ранку з кватирки? А може — пил що танцює у променях в затишній кімнаті? А може — трохи сумна музика що тече крізь статику старого радіо? А може — ранкова роса що мочить ноги? А може — спокій і тиша? Тиша, що поступово поглиблюється: спочатку зникли голоси людей та їх машин, потім почав зникати спів цвіркунів, цвірінчання та дзичання, потім зникло кудахтання курей, потім зник спів пташок. І самі пташки кудись зникли. Спокій та незмінність — навіки. Вмираючий світ. Але все ще красивий. Хоча і вся жива матерія в ньому приречена.

eden* they were the only two, on the planet

"Спокійний апокаліпсис"
З романтикою.

Приречене кохання. Його велич саме в тому що ти з самого початку знаєш чим воно закінчиться. Тому воно і бринить в моменті своєю красою — особливо споглядаючі на цей момент в ретроспективі.
Метафізично-підвищенна меланхолійна чуттєвість романтики в "ефемерному моменті" перед неминучим кінцем, де світ красивий та любов красива, де суб'єктивне важить більше ніж жорстоке об'єктивне — дефініція "Едему"
Квітка що зав'яне — найдоречніша метафора героїні що навіки засне ( про що ти знаєш з самого початку ). Я хочу щоб квітки не в'янули і життя не переривалося. Я не фанат ідеї "щось прекрасне тільки тому що воно закінчиться", я хочу щоб прекрасне продовжувалося завжди, вічно, безкінечно, я хочу припинення фундаментальних законів всесвіту. Хочу щоб життю не було кінця і щоб енергія могла з'являтися з "нічого", а не обов'язково переходити у різні стани, породжуючи цикл знищення та переродження матерії. На щастя(?), мої думки та бажання нічого не важать. Все що залишається — "копіум" з реальністю. І реальності все одно навіть на те, чи зламаєшся ти, чи вистачить тобі того "копіуму". Але, якщо реальності плювати, то чому не повинно бути плювати мені?

Отак стало "плювати" і двум головним героям "Едему". Невідворотній кінець всього живого на Землі проти бажання однієї дівчини бігати по траві під голубим небом разом з вітром та бажання хлопця бути з цією дівчиною попри все, відмовившись навіть від шансу врятуватися у космосі.

Два егоїстичних бажання. Вони відкрилися один одному. Лушпиння надуманих причин злетіло. Два бажання виявилися насправді одним. Разом. До кінця.

Мене вражає "людяність" "Едему". Поєднання ультимативного "життя живе щоб жити, попри все" з здавалось би протилежним "до біса саму смерть". Все людство вибрало життя попри все. Два головних героя послали до біса саму смерть і вибрали фактично суїцид. Але насправді вони всі вибрали одне й те ж саме. Обидва шляхи однаково людяні і бринять життям — на різних рівнях. Людина це в першу чергу таке ж життя як і кульбаба що проривається крізь асфальт — той же біологічний матеріал керований впертими генами — але в той же час людина — це істота, яка може пріорітизувати ірраціональність понад здоровий глузд та логіку ефективного виживання — хоча ірраціональність це дійсно те що робить людину людиною. (Як у Докінза з його мемами що перемагають гени, ха-ха, але краще не будемо про нього.)
Отак і в "Едемі". Перед лицем неминучої катастрофи вони вибрали сільске життя, трави і дерева, горо́д, освіжаючий вітер та голубе небо, та вирішили що "лиховісна" малинова зірка насправді не така вже й лиховісна, а доволі таки прекрасна. В решті решт вона продовжить сяяти навіть коли те про що вона віщує справдиться і її більше нікому буде бачити.

Все це був просто примхливий та витончений спосіб сказати що мені сподобалася візуальна новела про те як ГГ чіллить зі своєю вайфу, радіючи кожному дню що їм вдалося прожити, а потім зариває цю вайфу в могилі своїми руками, жменя за жменею. І так, це не спойлер, тому що новела буквально починається з того як він риє могилу руками та поринає у спогади. Ця історія проста як іскра вночі, і така ж яскрава. Вічність — це не нескінченність століть та еонів. Це нескінченність глибини моменту який ти відчуваєш. Моменту, в який хочеться вигукнути: "О, зупинися, прекрасний!" І в цьому сенсі герої Едему досягли вічності, —позачасовості, — і їх момент сяє та бринить у моїх спогадах.

Історія Справжнього Моменту

Еден — це простий твір, і він є глибоким в своїй простоті, і саме через цю простоту до його описання важко підступитися, і тому залишається тільки намагатися розкрити відчуте мною через кілька околохудожніх нарисів, щоб дати почуття його сутності. А його сутність проста як вода що тече дзвінкими струмками, як вітер гулящий полем, як листя зелене, як небо і хмари і дощ, як роса, як поцілунок в мить забуття кохання. Щось настільки просте що я можу відчути але ніколи не зможу виразити. Лаконічною фразою.
Метафізично-підвищенна меланхолійна чуттєвість романтики в "ефемерному моменті" перед неминучим кінцем, де світ красивий та любов красива, де суб'єктивне важить більше ніж жорстоке об'єктивне — дефініція "Едему"?
А може — квітка що цвіте один день?
А може — метелик махаон у холодних вітрах вмираючого світу?
Я можу продовжувати безкінечно. Хоча, ні. Мого словникового запасу не вистачить. Тому — краще відчуйте самі