Принеси себе в жертву Богині або станеш хілічурлом: огляд Visions of Mana

Іноді трапляється так, що очікування грають з людьми злі жарти. Вчора ти палко бажаєш чогось і рахуєш секунди до моменту, коли воно станеться, а сьогодні вже хочеш, щоб воно ніколи не з’являлося в твоєму житті. Саме така історія трапилася зі мною та грою Visions of Mana. З моменту, як я вперше побачила цю гру, я неодмінно хотіла в неї пограти, я хотіла її обожнювати і провести там десятки годин. Люди, які спілкувалися зі мною під час проходження, не дадуть збрехати, що під кінець гри я вже змучилась перепитувати: «Ну коли там вже фінал?!». Що саме пішло не так і чому після цього досвіду я ніколи більше не робитиму передзамовлення ігор? Чому невгамовні їжачки продовжували жувати цей кактус?

Почну трохи з передісторії. Я не трушний фанат серії Mana, я не проходила повністю попередні частини, окрім хіба що Legend of Mana, яку я починала численні рази, але не дійшла до жодного фіналу. Однак, не зважаючи на це, я згодна знову і знову починати її, слухати на повторі опенінг та навідувати Малюка Кактуса за кожної нагоди. Для всіх, хто не знає, Legend of Mana — це JRPG, яку ти будуєш собі сам. Так-так, починаючи від обраної зброї до вигляду мапи світу та за яким відгалуженням історії ти підеш. Не існує єдино правильного проходження цієї гри, адже кожна пригода унікальна. Ви самі обираєте, які квести робитимете, і в залежності від них будуєте свою історію. А квести в Legend of Mana... Оh boy, це щось з чимось. Вам майже ніхто прямим текстом не скаже, що робити й куди йти. Якщо ж у квесті очікуються загадки – вам кінець, якщо зробите щось не так. Кожну свою ітерацію гри я сиділа з гайдом в одній руці та геймпадом в іншій, адже не уявляю, як інакше я просувалася б по світу. Я щиро захоплююсь тими людьми, які самостійно проходили це в далекі нульові без інтернету та гайдів.

І в цьому краса Legend of Mana — в тому, яка вона унікальна, складна, але невимовно чарівна. Різнобарвний світ із колоритними персонажами, яких ти запам’ятаєш на все життя, і нині викликає в моєму серці тепло. Саме через Legend of Mana і подальше дослідження перших частин серії я очікувала від нової частини чогось незвичайного. Mana з початку свого зародження була про експерименти: бойова система, стилізація світу, користувацький інтерфейс, подача сюжету і розкриття персонажів. Коли ти бачиш гру серії Mana, то одразу розумієш, що це вона, що це не якась стара Final Fantasy, не просто якась JRPG. Це Mana.

Почну з того, що мені у Visions of Mana все ж таки сподобалося. Візуальний стиль не зраджує попереднім частинам і залишається таким же яскравим і казковим. Дизайн головних персонажів дуже деталізований і різко контрастує з усіма іншими персонажами у світі. Також мені сподобалася так звана система класів, підв’язана до елементалів цього світу. Гра дає змогу максимально підлаштувати персонажів під власні вподобання — зробити з них танків або сапортів, залежно від того, хто вам більше подобається. Окремо хочу відзначити катсцени з трансформаціями під кожен новий клас. Це доволі маленька деталь, але в якомусь сенсі забавна.

Так, з плюсами визначились, а тепер перейдемо до мінусів, яких НАБАГАТО більше, і я навіть не знаю, з чого почати.

Бойова система загалом. Не можна сказати, що вона погана. Це доволі звичайна action jrpg, де ти затикуєш ворогів до смерті й іноді активуєш спели та ульту. Проблеми починаються тоді, коли намагаєшся зачепитися за певного ворога і бити саме його, адже в грі таргету немає. Точніше, як немає... Він є, але викликається лише через кругове меню на певні атакуючі спели. Я б порівняла місцевий таргет із тим, який є в Dark Souls, за тієї відмінності, що в останньому ти можеш хоча б залокатися на умовній нозі чи хвості ворога. Через відсутність нормального таргету ми маємо камеру, яка гарцює туди-сюди від ворога до ворога — і бігай потім за тією недобитою качкою.

Наступним пунктом, що неймовірно мене вибісив під час битв, стало те, що персонажі іноді просто відмовлялися хілитись чи використовувати певне закляття і просто стояли. Ти повторюєш спробу вилікувати себе чи тіммейта декілька разів, аж доки гра не «роздуплиться» і хтось нарешті повільно полізе в кишеню за тією клятою шоколадкою. І це я вже мовчу про те, як по-дурному вони біжать на ворогів саме в той момент, коли ті проводять атаку по місцевості — в результаті вся команда відлітає один за одним, тільки й встигай їх воскресати.

Останнє, що мені особисто не сподобалося, хоча порівняно з усім іншим це дрібниця, — обмеження кількості ресурсів, які можна використовувати під час битви. Тобто, якщо у вас в інвентарі лежать 50 шоколадок, то в бою ви можете використати лише 9 (мабуть розраховано по 3 штучки на кожного персонажа), і якщо вони у вас закінчилися — вмирайте та перепроходьте локацію з останнього збереження. Не сказати, що це сильно сповільнило чи ускладнило моє проходження, але все ж було неприємно.

О, точно, ледь не забула сказати про складність. Якщо після цього поста ви з якихось причин усе ж захочете пограти в гру самостійно, то раджу зупинитися на нормальній чи легкій (але не початковій) складностях. Єдине, чим відрізняються рівні складності, — це кількість здоров’я ворогів та те, наскільки сильно вони б’ють вас. Я починала з важкої складності й під фінал перейшла на легку — далі розповім, чому я просто задушилася.

Сюди ж хочу докинути свої враження від технічної складової гри. Гра не те щоб дуже вибаглива і оптимізована чудово. Чи були в ній баги? Були, але не критичні. Хоча не знаю, наскільки не критичним можна назвати баг, коли бос стає невидимим: ти бачиш лише умовний таргет і приблизний напрямок, куди можна атакувати, а ще ловиш обличчям його атаки, лише постфактум розуміючи, що він там щось робить.
Також у грі періодично ламалися руки-ноги в головних персонажів, вони застрягали в текстурах або скажено тряслися на місці. За цим, безумовно, було весело спостерігати, але баги є баги, і я б не хотіла бачити подібні «артефакти виробництва» у фінальному релізі гри.

Тимчасово відійдемо від геймплейної складової й поговоримо про персонажів та сюжет. Коли я тільки увімкнула гру і пройшла пролог, то неймовірно зацікавилась тим, як саме автори хочуть розкривати такі важкі теми, як жертвоприношення, доля світу, ціною кількох життів урятувати мільйони інших тощо, у цьому напрочуд казково-дитячому світі. Вибачте, але я не можу назвати монстром рожевий грибочок із серденьками, який у кілька разів менший за всіх моїх персонажів і якого за великого бажання можна було б просто відлупцювати ногами, наче футбольний м’ячик. Цей дисонанс між «дарковістю» піднятих у пролозі тем та казковістю світу мене неабияк підкупив.

Однак далі на мене чекало все більше й більше розчарування. Автори час від часу закидають в історію цікаві думки, серйозні теми, а потім просто забивають на них, і ми рухаємось далі по сюжету просто тому, що «сила позитиву».

У них була можливість створити цікаві конфлікти на тему різниці поколінь, політики й корупції, вікової самотності й обов’язків, відчуття провини та його наслідків. ЯКБИ Ж ТО! Персонажі ніяк не змінюються, не еволюціонують упродовж сюжету, не засвоюють нових уроків життя.

Весь їхній так званий «розвиток» форсований, і вони просто по клацанню пальців усвідомлюють, що щось не дуже прикольно сумувати через смерть матері, або селяни раптом приймають місцеву дивачку, бо чому ні — нам зараз так-то селище зруйнують, хоча кілька хвилин тому ми в один голос відмовлялися їй допомогти, бо не хочемо хоч якось змінювати своє життя.

Що-що, кажеш, юначе? Ааа, ти вбив нашу любу доньку, бо вас двох розвели як дурників, і ти нічого не зміг вдіяти, хоча це був твій обов’язок? Яка сумна новина, але ти не засмучуйся, все буде добре.

А як вам діалог із головним злодієм, який з’являється нізвідки посеред гри:

— Чому ти злий? Ти раніше був добрим героєм!

— Я не буду вам відповідати.

...і просто йде!

Вся наша подорож відчувається знеціненою й безглуздою через відкритий фінал, через головного злодія з простою як дві копійки мотивацією, щоб у фіналі він сказав: «Ух, я такий злий, мене так сильно скривдили, але окей, я вже щось втомився, adios».

Я не хочу більш детально переказувати вам сюжет, бо його нецікаво навіть згадувати. Все, що є в цій історії, — це лише загублений потенціал. Загалом я б описала сюжетне наповнення гри як дуже дешевий і зроблений на колінці мультфільм для дітей, над яким ніхто особливо не замислювався, бо навіщо щось робити — діти ж тупі, вони все одно нічого не зрозуміють. Діткам дай яскраву картинку, барвистих персонажів і щоб щось стрибало на екрані, та й досить.

Мені неіронично хотілося, щоб у фіналі сталося щось таке неочікуване, і всі померли, а фінал був би не відкрито-позитивним, а хоч трохи нейтрально-сумним. Сюжет — це точно не те, за що варто купувати цю гру. Попередні ігри робили це набагато краще й цікавіше.

Шановне панство, дайте мені відповідь на декілька запитань: що ви думаєте, коли чуєте, що гру робили «китайці на аутсорсі»? Які емоції у вас виникають, коли ви це чуєте? А як ви ставитесь до гача-ігор? Що ви думаєте про Genshin Impact? Який у вас ранг світу і скільки рівнів безодні ви закрили, м?
Одразу розставимо всі крапки над «і»: так, я колись грала в Genshin Impact; так, у мене 50 ранг світу; ні, я не фармила артефакти і не закривала безодню; так, я була гравцем у форматі free-to-play; так, я грала два роки, мені подобався світ, сюжет, персонажі та івенти. Маючи не дуже потужний ноутбук, будучи не дуже багатим студентом, єдиним бажанням якого після важкого дня лабораторних і практичних робіт було відключити мозок, покрутити свої безкоштовні крутки та побити хілічурлів – я щиро насолоджувалась часом, проведеним у Тейваті. Гра бездоганно виконувала роль розважальної заглушки, в якій можна було залипнути на довгі години.

Якщо ви досі читаєте цей текст, то у вас має виникнути запитання: а до чого тут узагалі Genshin Impact, це ж огляд Visions of Mana, хіба ні? А я вам відповім: під час мого проходження Visions of Mana я бачила перед очима Genshin. І не тільки я — люди, які випадково заходили в Діскорд і дивились, у що я там граю, щиро здивовано питали мене, чому я граю в Гейщіт Інфаркт, кхм.
Починаючи від деяких локацій, які наче покадрово переїхали з Тейвату, і завершуючи дослідженням світу, яке відчувається навіть гіршим, ніж це було в Геншині. У якийсь момент ми з другом буквально сіли порівнювати скріншоти цих двох ігор, і вони виглядали наче рідні сестри. У вас ніколи не виникало думки, що всі китайські гача екшн-рпг якісь однакові? Побудова світу, стилізація, левел-дизайн, поведінка NPC… Чому вони всі так схожі між собою?

Комусь подібне безперечно подобається — за це люди й люблять ці ігри. Але чому я маю полюбити це в новій, першій за майже 20 років грі з франшизи, яка народилася разом із Final Fantasy, у грі від Square Enix, я не побоюсь цього опису — королів jrpg-жанру, у грі, за яку я віддала 1500 грн за передзамовлення? Хіба це інновація, гідна серії Mana? Серії, що має існувати як противага Final Fantasy, як поле для експериментів із геймплеєм, сюжетом, світом? Усвідомивши цей факт, я була неймовірно розчарована, і гра вже не мала шансу воскреснути в моїх очах.

Ні, не подумайте, що я сварю гру тільки через те, що вона мені підозріло сильно нагадує Genshin Impact. Ще раз, я сама просиділа в Тейваті чи не сотні годин, я розумію, що подібні ігри мають право на існування, за що їх люблять, за що я їх любила. І знову ж таки, досліджувати Тейват було цікавіше, бо ти не просто відкривав скриньки з лутом і бив пачки ворогів: тобі давали загадки, челенджі, змушували гріндити, і ти відчував, що це має сенс. У Visions of Mana цього не було: тобі одразу показують на мапі всі точки інтересу, серед яких тільки скриньки та кнопки з ефектами, які не вимагають від тебе жодних розумових або ж фізичних зусиль, а лут тобі не те щоб дуже потрібний, адже ти завжди можеш усе це просто піти й купити в місті. Назвати це цікавим дослідженням світу у мене просто не вийде.
Та й самі локації — це не відкритий світ. Це середньо-маленькі кишкоподібні локації, які зв’язані екранами завантаження. Піди побий пачки монстрів на головній дорозі, збери сироп Грізлі, який просто літає в повітрі десь, відкрий сундук — усе.

Може в грі є цікаві квести? У Genshin Impact у нас були квести, що розкривали нам персонажів, яких ми могли взяти собі в команду і подорожувати разом, квести, які розширювали світ. Цього у Visions of Mana ви також не знайдете. На вибір у вас квести «принеси, подай, йди геть і не заважай» або «на дорозі монстри, вбий».
Ви можете мені сказати, що це доволі типові для JRPG квести, що тобі не подобається? Так, ви праві, в цих квестах нічого поганого немає, АЛЕ тільки якщо б вони хоч якось доповнювали світ, якщо б вони були хоч трішки цікаві, якщо б монстри, яких ти б’єш, дійсно створювали загрозу, якщо б ти не зробив для цього квесту три кроки за межі міста і одразу повернувся назад. Навіть я, людина, що до сказу любить одноманітні квести, зробила всі квести у Nier Replicant та у Hogwarts Legacy, в якийсь момент усвідомила, що виконання цих квестів безсенсовне, нецікаве і просто дарма витрачає мій час, адже в нагороду я нічого не отримаю.

Однаково наповнені локації з майже ідентичною одна до одної музикою, яка згодом змішується в «фентезійне щось», що не має власного забарвлення та ідентичності. Хіба що на парочці босів є мелодії, які я додала б собі в плейліст. Боси…
Не вистачить слів у цьому світі, щоб описати, як мені хотілося кричати, коли під кінець гри мені пачками стали давати босів, наче гра — це якийсь босс-раш. А ПОТІМ ЦІ БОСИ ПОЧАЛИ ПОВТОРЮВАТИСЬ. Я била одних і тих самих босів із трохи збільшеним HP, хоча від нашої першої зустрічі з ними пройшло, дай Боже, години 2-3. Я щиро перепрошую, але я не прийшла фармити цих босів за матеріалами для прокачки. Невже в JRPG на 40 годин справді не вдалося обійтися без повторного використання босів, яких я бачила ці останні годин 10 гри? Після титрів мене чекав аж цілий додатковий епізод, де я мала робити що? ПРАВИЛЬНО, ЗНОВУ БИТИ БОСІВ, ЯКИХ Я ВЖЕ БИЛА. Вау, просто прекрасно, про інше я й мріяти не могла.

Як ви вже могли зрозуміти — гра мені не сподобалась, нікому не рекомендую її купляти та витрачати свій час.
Я дуже засмучена, що Square Enix так гидко обійшлись із цією серією. Мені шкода витрачених ресурсів і часу, шкода всього того, що можна було б зробити. За яскравим візуалом цієї гри ховається безодня одноманітності, байдужості й безглуздості.
Шкода, що все склалося так, як склалося, і залишається лише сподіватися, що в майбутньому нам дадуть змогу повернутись у цей світ і що Богиня Мани благословить нас чудесами свого світу.

Більше оглядів різноманітних ігор і лор Колодязя Дивакуватих Сутностей в Telegram.