У червні 1999 року відбулася знакова подія у світі візуальних новел: маловідома на той час студія Key, що належить видавництву VisualArt’s, випустила свою першу візуальну новелу під назвою Kanon. І ця гра стала однією з найкращих зимових історій у японській індустрії загалом.
Kanon стала справжньою класикою жанру візуальних новел, що отримала купу перевидань на різних платформах (та й отримує й досі), дві аніме адаптації, манґу та ще купа всього.
Тож сьогодні я хочу трохи розповісти про Kanon та власні враження та спогади, пов’язані з цією візуальною новелою.
Якщо вам ліньки читати, є відео:
У центрі оповіді — Юічі Аідзава, учень другого класу старшої школи, який повертається до міста, де жив сім років тому. Його батьки вирушили за кордон і, щоб не тягнути хлопця за собою, доручили його піклуванню тітки та двоюрідної сестри Наюкі.
Головний герой саркастичний і дотепний хлопчина, як, власне, і більшість героїв візуальних новел Key. Але у потрібні моменти він готовий самовіддано прийти на допомогу.
Новела починається з атмосферної сцени, де Юічі чекає на Наюкі на вокзалі, але вона сильно запізнюється. Після цього ми бачимо шикарний опенінг від Джюна Маеди – ключової людини у Key, що писав сценарій та музику для багатьох візуальних новел студії.
Kanon - це класична романтична візульна новела, можна сказати КАНОН для візуальних новел.
Саме тому гравцеві належить тут познайомитися з декількома дівчатами, і кожна з яких може закохатися у головного героя, якщо гравець буде робити правильні вибори у діалогах.
Структура у новелі також класична – спочатку основна частина гра, що буде +- загальна з деякими відгалуженнями, а потім гравець може вийти на «рут» якогось конкретного персонажу, де сюжет вже буде написаний виключно під нього.
Повертаємось до сюжету - з якихось невідомих причин Юічі геть забув усе, що з ним відбувалося у цьому місці 7 років тому, та навіть забув багатьох дівчат, яких вже колись знав. Тому гравець буде пізнавати їх разом з головним героєм.
Дівчата тут теж «класичні» для візуальної новели – усі дивакуваті, з якоюсь «фішкою», фірмовою фразою, цікавим дизайном та яскравим гіпертрофованим характером, щоб краще запам’ятовувались.
Мінасе Наюкі – та сама подруга дитинства, трошки тормозна дівчина, що тихо і повільно розмовляє і трошки дурненька, але мила.
Аю Цукімія — маленька дівчинка з портфелем із крильцями, яка збиває головного героя з ніг, утікаючи від продавця таякі. Її незмінне «угуу~» стало культовою фразою, а сама вона весела, шумна дівчинка та основне обличчя гри.
Шіорі Місака — загадкова дівчина з пледом, яка самотньо стоїть біля школи й не заходить усередину. У її очах та посмішці можна побачити невимовний сум, а причину його можна дізнатись, якщо спілкуватись з нею частіше.
Май Кавасумі — мовчазна красуня із самурайським мечем, яка блукає шкільними коридорами по ночах і, за її словами, «бореться з духами».
Її ж подруга Саюрі Курата — повна їй протилежність, весела і відкрита.
Також є таємнича рудоволоса незнайомка, яка нападає на Юічі з незрозумілої причини й втрачає свідомість — вона теж нічого не пам’ятає, але твердо впевнена, що ненавидить головного героя. І вона теж має фірмову фразу.
Усі вони на перший погляд здаються дуже дивними — і саме ця дивакуватість інтригує. У гравця починають виникати питання: «А чому вона така? Що з нею трапилося?». Читачу хочеться докопатися до суті та пройти всі сюжетні лінії.
Із сьогоднішньої перспективи, звісно, можна сказати, що характери більшості героїнь виглядають стереотипно. Проте варто пам’ятати, що Kanon вийшла у 1999 році — тоді це ще не були набриднувші кліше. Можливо, саме у цій грі частина цих «штампів» і зародилася або, принаймні, була закріплена.
Та й взагалі, від себе можу сказати, що іноді такі історії сприймаються як щось більш затишне і звичне – наче навіть розумієш що це кліше і навіть можна вгадати, що буде далі з персонажем, але це й робить прочитання новели таким приємним.
Це як в 20-й раз передивлятися Гаррі Поттера на зимові свята – на пам’ять вже знаєш кожну репліку, але наш розумі іноді не хоче нових вражень, а навпаки, хоче чогось стабільного та звичного.
Головне, звісно, у цьому не потонути і отак от «ностальгувати» лише час від часу, а не постійно, а то можна поїхати кукухою.
Споживайте ностальгію відповідально!
Тим не менш, я розумію що такі кришталево чисті оригінальні кліше та дивакуватість дівчат може багатьох відлякати у 2025 році.
Однак, не треба вважати, що Kanon це якась козі мила зимова історія – на початку так і є. Але якщо ви добре знайомі з творчістю студії Key, то розумієте що все не так просто.
Ігри від Key здобули репутацію насамперед завдяки своїй здатності викликати сильні емоції. У центрі їхніх історій завжди лежить людська драма, зав’язана на душевних переживаннях, невідворотності деяких подій та надії на краще.
«Kanon», як перша велика робота Key, заклала фундамент цієї драматичної основи. Попри те, що на поверхні це ніби романтична історія в декораціях засніженого міста, насправді вона глибша й більш болюча. Кожна героїня має власну трагедію чи загадку, яку доводиться розплутувати крок за кроком.
Однак, поряд із драмою крокують маленькі дива. Бо будь-який класичний твір Key - це насамперед казка.
Засніжене місто видається відокремленим від буденності, немов стоїть осторонь реального часу. І хоча героям нерідко доводиться стикатися з болючими моментами чи втратами, завжди залишається відчуття, що в цьому зимовому антуражі є надія на краще та справжні фантастичні дива.
Так, ця новела не реалістичний твір. Тут є магія, духи, та інші дивні дива, і саме це робить її такою теплою зрештою. Я ридав як скотина коли дивився аніме і потім перечитував новелу, але після цього залишаються лише приємні спогади.
Наче це було якоюсь доброю казкою, що хоч і несправжнє, але подарувало тобі надію на щось краще.
І саме контраст між буденними радощами і трагедією, що проростає десь у глибині сюжету, робить історію особливо зворушливою.
Окремою особливою складовою Kanon є його музичне оформлення. Саундтрек підкреслює як затишну, так і меланхолійну складову історії, а те що він написаний на старих синтезаторах, знову ж таки, придає йому більше ностальгічності.
Загалом багато людей забуває наскільки важливий саундтрек у візульних новелах. Якісь мелодії після читання новели можуть пробивати на сльози з перших нот, бо ідеально передають настрій сцен, де використовуються.
Повсякденні та спокійні мелодії передають атмосферу затишку, сумні щемлять у серці, а іноді й досить дитяча та весела музика може по різному сприйматись на початку новели та у фіналі.
Тому музична складова, особисто для мене, не менш важлива ніж ВІЗУАЛЬНА, як би то не дивно було у жанрі з назвою «візуальна новела».
--
Однак усі ці мої поетичні та казкові порівння трохи ламаються, коли розумієш що це ероге, тобто з кожною дівчиною у цій новелі можна переспати.
АЛЕ! Еротичні сцени в оригінальній версії гри виглядали скоріше як маркетинговий компроміс. У той час майже усі новели, особливо романтичні, були ероге. Якщо гравець не побачить цицьку своєї вайфу він буде незадоволений.
Тому такі ігри краще продавались саме як ероге. А виходило так, що купували її щоб пофапати, а зрештою ридали як свині над сюжетом.
Вже через півроку після релізу з’явилась версія «для будь-якого віку», тобто 18+ сцени вирізали і знаєте, гра від цього абсолютно не постраждала.
Тут справді помітно, що сценарій писали як цікаву драматичну історію, а не як еротику. Хоча, звісно, одне іншому не заважає, як мені здається, але тут ці сцени справді виглядали не дуже доречно.
Здається, усі подальші видання були саме версію для будь-якого віку. А минулого року, на 20-річчя гри, англійську версію офіційно релізнули у Steam та Nintendo Switch, у HD версії. Ну, це звісно 720p, але широкоформатне.
Ну і на кінець трохи історії.
Студія Key була заснована у 1998 році кількома колишніми співробітниками студії Tactics, серед яких особливо відзначилися Джюн Маеда, про якого вже казав, Ітару Хіное (художниця персонажів) та Сінджі Оріто (ще один письменник та композитор).
Якщо подивитись на їх останню роботу у Tactics - ONE ~Kagayaku Kisetsu e~, то можна побачити схожий стиль та навіть персонажів, а найдивовижніше навіть ця новела отримала перевидання у 2023 році і можна подивитись на виток студії Key.
Так от розробники з Tactics були не дуже задоволені своїм видавцем Nexton і хотіли робити свій власний проєкт. Художниця Ітару Хіное, познайомила своїх колег з президентом Visual Arts Такахіто Баба, що запропонував їм бажану свободу та власну студію. Так і з’явилася Key під видавництвом Visual Arts, де одразу почали працювати над Kanon.
Kanon стала величезним успіхом – на релізі новела посіла друге місце у рейтингу bishōjo ігор. Гру почали перевидати для різних платформ, так вона з’явилася на Dreamcast, де лише за перший тиждень було продано більше 40 тисяч копій.
Пізніше з’явились версії для Playstation 2, PSP, мобільних телефонів і зараз вже для Nintendo Switch і перевипуск на ПК у Steam. Офіційної англомовної версії не існувало до 2024 року, хоча фанатські патчі були ще у нульових.
Успіх візуальної новели дозволив створити купу адаптацій за мотивами, серію лайт новел, карткову гру, радіошоу, манґа і звісно ж аніме, що було створено аж двічі.
Перша адаптація вийшла у 2002 році від студії Toei Animation і вона з часом стала джерелом для багатьох мемів про криву мальовку.
Але у 2006 році за діло взялась Kyoto Animation, що створила нову адаптацію, що була набагто більш точною та використовували саундтрек гри. І раджу я дивитися саме другу адаптацію.
Особисто у мене ця новела викликає теплі та ностальгічні відчуття – вперше я її читав як раз взимку, після перегляду аніме, і тепер для мене це гра з ідеальною зимовою атмосферою.
Іноді я перечитую новелу, іноді передивляюсь аніме, і хоч це далеко не найулюбленіша моя новела, вона все ж таки займає у моєму серці особливе місце за незабутню атмосферу, власне, як і усі класичні новели від студії Key.
Взагалі у більшості новел розробників спостерігається схожа структура: кілька героїнь, кожна з особистою зворушливою історією, і головний герой, у чиїх руках зійдуться всі ниточки сюжету. Можна прикопатись до розробників через певний самоповтор у історіях, проте Kanon була першою з-поміж «великих» творів Key, тож подібні претензії тут неактуальні.
Навпаки, саме ця гра заклала фундаментальний стиль, за який Key і сьогодні так цінують шанувальники й досі.
Творчість Key — це завжди краплина чарівної казки, змішана з добрячою дозою драми. Якщо ви не вірите у дива, вона може видатися вам надто фантастичною або надмірно «сльозливою». Але якщо дозволити собі хоч трохи повірити в казку, вас чекає неймовірна зимова історія, що залишить слід і у вашому серці.
І пам’ятайте: навіть якщо казка здається сумною — це все одно казка, тож у неї не може бути по-справжньому поганого фіналу.
Трошки запізно, але з Новим Роком. Читайте візуальні новели.
Топ коментарі (0)