Прочитане у лютому – про іммігрантство, дівчат та єдинорозь, опирів та вовкулак, нігерійсько-біафранську війну, японські жахастики, фемінізм(в різних формах), часові парадокси, косплей та кохання, нацизм, чорно-білість світу, сучасну Нігерію, бішьоненів, гаджети, важливість кави.
Зміст.
- Ісабель Альєнде "Вітер знає моє ім’я".
- Дана Сімпсон "Фібі та Єдинорозя проти гоблінів".
- Сара Андерсен "Ікла".
- Чімаманда Нґозі Адічі "Половина жовтого Сонця".
- Джюнджі Іто "Фантомна зона".
- Чимаманда Нґозі Адічі "Люба Іджеавеле, або Феміністичний маніфест у п’ятнадцятьох пропозиціях".
- Рупі Каур "Тіло, мій дім".
- Емілі Сент-Джон Мандел "Море Спокою".
- Шінічі Фукуда "Ця порцелянова лялечка закохалася. Том 3".
- Філіп К. Дік "А тепер зачекайте до минулого року".
- Наґабе "Дівчинка з того боку. Том 3".
- Челучи Оньємелукве-Онубія "Син роду".
- Каракаракемурі "Сміх під захмареним небом".
- Дон Делілло "Тиша".
- Тревіс Болдрі "Легенди та лате".
Ісабель Альєнде "Вітер знає моє ім’я".
За ті дні, які вони провели разом, товариські стосунки Френка і Селени потроху звертали до інтимних. Френк брав її під руку чи за руку, вони торкалися одне одного, давали одне одному куштувати страви зі своїх тарілок, пили з однієї склянки – одним словом, наростало приховане спільництво тих, хто знає, що вони неминуче кохатимуться.
Важливий дисклеймер. Анотація в самій книзі – жахлива й не має жодного стосунку до книги. Анотація на сайті – нічо так, живе близько до тексту.
"Вітер знає моє ім'я" – є черговим прикладом вкрай швидкого релізу нового (лишень 2023 року) роману Альєнде. Як і у випадку "Віолетти", видавництво Анетти Антоненко не тільки реактивно переклали свіжак, а й зробили свою, не куплену, обкладинку. Вийшло гарно, тож я радісно плескаю в долоньки. Плюс, оскільки Альєнде є важливою авторкою для видавництва, корінець книги зробили гарненьким й не пласким. Радісно плескаю в долоньки [2]. Все, з технічними питаннями закінчила, підемо до буквистого наповнення.
Ця книга розказує про широкий спектр імміграцій. Широкості вкрай допомагає різноманіття ПОВів.
– Ви завжди такий песиміст!
– Я не можу бути оптимістом у цьому гівняному світі, але зараз маю охоту його змінити, якої не мав раніше.
Починається історія з Самуеля, єврейського хлопчика з Відня, який потрапляє в жорна Другої світової війни й, відправлений в Англію, не одразу знаходить там тихе щастя в сім'ї квакерів, а пізніше, прислухаючись до звуків джазу, перебирається в Америку.
До батька вона прийшла дуже спокійна, в поплямленому кров'ю взутті, і сказала, що вбила свого чоловіка. Та виявилося, що він не мертвий, а лише оглушений. З того дня чоловік перейнявся до неї повагою.
Другою до історії приєднується Летісія, котра у 80-х роках, опинилась однією з двох вцілілих (після знищення її рідного села в Сальвадорі), й разом із батьком, ногами та вплав, перебралась в Америку.
– Моя родина – це кілька поколінь безсмертних жінок. Чоловіки приходять і йдуть або вмирають, тривають при нас недовго, тому ми й маємо прізвище Дуран, це прізвище моєї прабабусі.
Третьою героїнею виявляється Селена – волонтерка, яка допомагає пошуками адвокатської допомоги для біженців та іммігрантів із Мексики.
Іноді на очі матері набігали сльози, коли вона думала про свого бідного хлопчика, самотнього і голодного у Сан-Франциско, тому порочному місті атеїстів, волоцюг, наркоманів та гомосексуалів.
Підчеплений й зацікавлений харизмою Селени, до історії долучається Френк – яскрава зоря адвокатської контори й хлоп з італійськими коренями.
Ні, Клавдіє, звідки ти взяла, що ми їй зателефонуємо. Ти бачила в церкві ангела з мобільним телефоном? Отож, в ангелін також нема мобільників. Листа можна написати, але мій почерк годі розібрати. Колись у мене був найкращий почерк у класі, а зараз я не можу ні читати, ні писати. Таке життя.
Останньою ж до історії приєднується Аніта – майже сліпа дівчинка з Мексики, що застрягла у фільтраційних таборах на кордоні й згубила свою матір.
Історії всіх цих (та дещиці другорядних) персонажів будуть поєднуватися й достатньо докладно розказуватися на аж цілих двохсот шістдесяти восьми сторінках книги. Не завжди послідовна й сповнена часовими лакунами історія робить вельми несподівані вихиляси виводячи та заводячи персонажів у глухі кути, або ж до нових надій. Бо, як то каже Аніта – "Таке життя". І я з нею в цьому повністю згодна.
На думку жінок родини Дуран, Селена не розуміла свого щастя: де вона ще знайде такого чоловіка, яким зможе крутити, як схоче, і який до того ж більшу частину часу буде відсутній? Жодній розважливій жінці не потрібен чоловік на повний день.
Окрім проблематики вимушеного переселенства (в якому Альєнде розбирається, бо сама займається цією проблемою, тож дає доволі розгалужений контекст) пані Альєнде залишається собою й багацько говорить про жінок. Про їх життя, любови, проблеми, радости та все-все-все інше. Це ж Альєнде. І якщо у "Віолетті" вона зосередилась на одній жінці, то тут... тут їх багато і різноманіття їх життів – чудове.
"Вітер знає моє ім'я" є прозою, що написана жінкою, та далеко не тільки для жінок. Ця книга не обмежена вузьким обрамком жанру й розказує про та для людей. Це гарна книжка, що, можливо, змусить вас подивитися на світ крізь іншу призму. І це... це чудово.
Дана Сімпсон "Фібі та Єдинорозя проти гоблінів".
Якщо чесно, сказати щось нове про третій том пригод Фібі та Єдинорозі якось та й складно (про перші два було туть). Це все ще просто кумедні замальовки, в кращих традиціях японських чотирьохпанельних йонком, про життя та побут звичайної дівчинки Фібі та її найкращої подруги - неперевершеної й чарівної Меріґолд Розкішні Ніздрі.
Доволі кумедно, що винесена в назву пригода з гоблінами займає ледь не менше місця, аніж пригода Фібі з літнім музичним табором. Одначе, пріоритети. Ще ми познайомилися із сестрою Меріґолд. Це було чарівно-єдинорозьно. Ну, якщо вам до вподоби кумедна самозакоханість єдинорогів.
А так, суттєво нічого не змінилося. Єдинорозя - єдинорозить. Фібі - фібить. Зате (!) я з'ясувала, що про їх пригоди є аж цілих двадцять книжок. Тож я сподіваюсь, що Ранок продовжить видавати Дану Сімпсон далі, і не будуть чинити як Нікелодіон, який скасував серіял по "Фібі та Єдинорозі" бо, бачте, він буде непривабливим для чоловічої авдиторії. Щоправда, він і не мав би бути, але то таке.
Передмова у цей раз написана Корі Докторов. Взагалі він є непоганим письменником, але, чисто формально, українською ви можете познайомитися з ним тільки завдяки збірці "Палімпсест" Чарльза Стросса, бо оповідання "Антикабельник" Стросс писав разом з Докторов. А, передмова. Передмова написана у вигляді діалогу Докторов з його донькою Позі, яка не тільки сама захопилась коміксами про Фібі, а ще й зацікавила свого татка цими книжками. Так, Нікелодіон? Кажете "Фібі та Єдинорозя" нецікаві чоловічій авдиторії? Ну-ну...
Сара Андерсен "Ікла".
Сара Андерсен найбільш відома, як авторка "Sarah's Scribbles" - мінімалістично намальованих автобіографічних комедійних вебкоміксів про жіноче буття (з регулярними акцентами на місячних). Серію "Каракуль" у 2016 році почав видавати Віват, але на одному тому все й закінчилось, так що не будемо про сумне.
"Ікла" - це вишуканіше (а іноді навіть й витончено) намальована серія коміксів про життя та кохання вампірки та перевертня (без жартів про місячний цикл також не обійшлося). Цей невеличкий червоний томик сповнений кривавого чорного гумору вампіро-перевертневих словесних й візуальних каламбурів та дещиці милоти.
Логічно ж, що у вовчій подобі перевертень буде струшувати воду, як песик. Або, що у вампірки є список колишніх...жертв. А звикання до щомісячних обернень та потреби крові й страху перед сонцем, гарно ілюструє проблематику співжиття й необхідності звикати й притиратися одне до одного. А в таких тонких матеріях не дуже й то важить чи ви люди, чи нечисть якась.
В принципі, у цього коміксу є тільки один недолік - він короткий. Ну й я хочу більше Сари Андерсен. Я хочу "Каракулі".
Чімаманда Нґозі Адічі "Половина жовтого Сонця".
– Ти чула, що ми збили їхнього бомбардувальника коло Ікот-Екпене? – запитала місіс Муокелу.
– Не чула.
– І це зробив звичайний цивільний з мисливської рушниці! Так наче нігерійці настільки тупі, що той, хто працює на них, також тупішає. Вони занадто тупі, щоб керувати літаками, які їм дали СРСР і Велика Британія, тож вони залучили білих людей, і навіть ті білі люди не можуть влучити по жодній цілі. Ха! Половина їхніх бомб навіть не вибухає.
– Тої половини, що вибухає, достатньо, щоб убити нас, – промовила Оланна.
– Так відбувається на війні: забагато людей гине, – сказала Оланна. – Але ми переможемо.
Про "Половину жовтого сонця" можна писати дуже трагічно, дуже серйозно, з надривом та стражданнями. Бо це книжка про війну. Про "Половину жовтого сонця" можна писати дуже романтично, дуже піднесено, з чуттєво та емоційно. Бо це книжка про кохання. "Половина жовтого сонця" – це книжка в якій всього навпіл, бачте, навіть від сонця половина.
– Але ж Друга світова війна стала поганою подією, яка також обернулася й на добро, як кажуть наші люди, – мовив Океома. – Брат мого батька воював у Бірмі й повернувся перейнятий одним нагальним питанням: як так сталося, що ніхто не сказав йому, що білошкірі люди не безсмертні?
У більшості своїй ми підсвідомо вважаємо, що останньою війною була Друга світова. Так, для нас зараз ще є війна, що відбувається тут і зараз, але перед нею була тільки Друга світова. Це гарна думка/ілюзія, що просочується з інфополя білого, християнського, західного світу. Але правда в тому, що тільки білий, християнський, західний світ не мав воєн (і то з нюансами) з часів Другої світової. Це книжка про одну з таких війн. Про Нігерію, Біафру та половину жовтого сонця.
– Оденібо сказав би: "Голос покоління!" – промовила Оланна.
– А що б ти сказала?
– Голос чоловіка.
Чімаманда Нґозі Адічі є нігерійською письменницею, тож, не дивно, що вона пише про те що їй відомо – про Нігерію та про жінок. Логічний вибір, підтримую. Фундаментом для подій "Половини жовтого сонця" є нігерійсько-біафранська війна кінця 60-х років. Наслідки цієї громадянської війни супроти місцевого аналога євреїв відчуваються й досі (якщо зважати на "Сина роду", про якого я буду писати пізніше й який розказує про ту ж Нігерію, але сучаснішу). Тож, половина "Половини жовтого сонця" розказує про кохання, що було на початку 60-х, а інша половина "Половини жовтого сонця" розказує про війну, що була в кінці 60-х.
– Поведінка твоєї матері прийнятна, бо вона селянка? Я знаю селянок, які поводяться інакше.
– Нкем, усе життя моєї матері – в Аббі. Ти знаєш, яке це маленьке глухе село? Звісно, освічена жінка, що живе з її сином, для неї – загроза. Звісно, ти для неї відьма. Вона тільки так може це все зрозуміти. Справжня трагедія нашого постколоніального світу полягає не в тому, що у більшості людей ніхто не питав, хотіли вони цього нового світу чи ні, а радше в тому, що більшість людей не мала змоги обговорити умови цього нового світу.
У книзі три, та водночас п'ять ПОВів.
– Наша ідіотська влада повинна також розірвати стосунки з Британією. Ми мусимо зайняти непохитну позицію! Чому Британія не зробить більше в Родезії? Чорт забирай, що змінять слабкі економічні санкції?
Уґву наблизився до дверей, щоб послухати; він захоплювався Родезією, тим, що відбувалося на півдні Африки. Він не міг зрозуміти, чому такі люди, як містер Річард, обговорюють речі, що належать таким людям, як він, Уґву, без будь-якої на те причини.
Отже, ПОВ 1 – Уґву, не надто розумний хлопець з села, якого беруть служкою у дім аж цілого професора. Уґву це втілення звичайних людей. Тих, кого загребе на вулиці ТЦК (не жарт, хлоп справді так в армію потрапив), тих, хто буде помірно героїчним, тих, хто буде робити відверто огидні речі, бо невдобно відмовитися, тих, хто є простими пересічними людьми.
– Ти повернешся до Нсукки.
– Тітонько, я не можу просто повернутися в його будинок.
– Я й не прошу тебе повертатися в його будинок. Я сказала, що ти повернешся до Нсукки. Хіба ти не маєш власної квартири і роботи? Оденібо зробив те, що роблять усі чоловіки, і запхав свого пеніса у першу-ліпшу дірку, яку зміг знайти, коли тебе не було поруч. Хіба це означає, що хтось помер?
ПОВ 2 – Океома/Оланна, культурна інтелігенція Нігерії. Океома – той самий професор, на якого працює Уґву, революціонер-теоретик, який хоче змінювати Нігерію в сторону волі від білих й навіть докладає до цього зусиль зі створення необхідних ідейних й теоретичних засад. Оланна – кохання та любов Океоми, улюблена донька нафтових магнатів, проте дещо конформістка, яка завжди намагається підлаштуватися під умови та людей.
– Окей. А чи можете ви розповісти мені щось нове?
Річард видихнув. По тих словах йому наче перець на рану сипали: тисячі біфранців загинули, а цей чоловік хоче знати нові подробиці про одного мертвого білого. Річард напише про це – правило західної журналістики: смерть сотні чорношкірих дорівнює смерті одного білого.
ПОВ 3 – Кайнані/Річард. Кайнані – сестра-близнючка Оланни, не улюблена донька своїх батьків, проте саме їй довіряють бути менеджеркою частини бізнесу, кострубата й завше має своє на умі. Річард ж узагалі не місцевий, а заїжджий британець, котрий хоче бути чи то письменником, чи то журналістом, чи то поетом, короче, він мається й намагається самовизначитися, шукаючи підмурки своєї особи в нігерійській культурі.
Рано-вранці сирени чутно не було, а тому коли нізвідки з'явилися люті звуки бомбардувальників – "уі-уі-уі", – коли Оланна розводила кукурудзяне борошно, щоб готувати пюре для Дитини, вона знала, що почалося. Хтось помре. Можливо, вони всі помруть. Смерть була єдиним, що мало сенс, коли вона згорбилася під землею, взяла її до рук і розтирала між пальцями, чекаючи, що бункер вибухне.
Книга ділиться на чотири частини – початок 60-х, кінець 60-х, знов початок 60-ї та знов кінець 60-х. Трошки хаотично, зате додає цікавості й загадковості читанню. Початки розказують про любов, бізнес, ідеї, задуми, про те, чим ми займаємось у мирному житті. Кінці розказують про війну, виживання, звичні проблеми й страждання, трохи драми та спрямованість у майбуття.
– Я хочу повбивати всіх вандалів, міс, – сказала вона, коли підійшла здавати свій малюнок. На її обличчі була усмішка дитини, яка рано подорослішала і знала, що все сказала правильно.
Оланна поглянула на неї і не знала, що відповісти.
– Нкіруко, повертайся на своє місце, – промовила вона нарешті.
Найперше, що Оланна сказала Оденібо, коли він повернувся додому, – як банально слово "вбити" звучало з вуст дитини і якою винною вона почувалася. [...]
– Насправді вона нікого не хоче вбивати, нкем. Ти просто навчила її бути патріоткою, – відказав Оденібо, знімаючи взуття.
"Половина жовтого сонця" розказує про війну, про яку люди в наших краях не дуже й то знають (або це я така тупенька), але яка показує схожість війн. Про схожі омани перших, та й не тільки днів, про схожі травми дорослих й дітей, про політичні практичні проблеми. "Половина жовтого сонця" розказує про країну, яка не дуже й то відрізняється від нашої. Про розділеність й роздробленість, про проблему поєднання минулого, майбутнього, мови, ідей та місця жіноцтва в усьому цьому. Тут знаходиться місце як фемінізму, так і мовному питанню. Так, з іншими акцентами. Так, на місцевий лад. Так, відмінності будуть. Але… Схожий базис проблем буде змушувати іронічно гмикати. Проблеми воєнного постачання та лікування в умовах війни будуть чергуватися з проблемами самовизначення й пошуку кохання в цьому світі. І така контрастність йде тільки на користь.
– Прибери, будь ласка, гранату, поки їмо, – попросила Оланна.
Океома відстібнув гранату від пояса та поставив у куток.
Технічне, про видання. Збільшений формат, софт-тачна обкладинка з об'ємними елементами, троха надміру білий папір, зате з десяток різноформатних малюнків усередині, в тому числі два на весь розворот. Одним словом - гарна книжка, красива. А, з мінусів – нема змісту. Не люблю таке.
Джюнджі Іто "Фантомна зона".
О, нарешті я можу почати постик з чогось штибу рекламного тексту.
Попередній раз я говорила про Джюнджі Іто в контексті одного з його magnum opus'ів - "Томіе". Сьогодні ж темою буде "Фантомна зона" - збірка з чотирьох історій, що є новим витвором японського класика боді-горору.
Різнотематичні історії "Фантомної зони" починали своє життя з онлайн-друку за часів корони, тож вони не завше мають оптимальний (на думку японських видавців) формат. Ну бо онлайн дає більшу волю, аніж фізичні обмеження друку в журналах.
Пагорб плакальниць. В глибинах сільської Японії пара подорожніх побачила похорон з професійною плакальницею. А потім вони ще й знайшли заховане в болотистих глибинах приховане село цих плакальниць. Кінець навіть не абсолютно депресивний.
Мадонна. Що може бути в закритій католицькій школі для дівчат? Лексичні ігри про Мадонну (в християнському сенсі) та мад онна (в сенсі злої/божевільної жінки). Японський гумор! Ой, ні, японський жахастик! Кумедна смерть-покарання антагоністів - в наявності. А ще це непогана, хоч і не певна чи свідома, сатира на секти.
Потік духів Аокіґахари. Десь на схилах гори Фуджі (а де ж іще?) є печера, з якої щоночі виходить потік духів. Ця історія розказує про те, як пара подорожніх вирішила скупатися в цьому потоці та що з цього вийшло.
Дрімота. Історія, що обігрує тему перероджень, споріднених душ, життя, що передсмертно проходить перед очима й загортає все це в історію про маніяка та його жертв у...багатьох сенсах.
Підсумовуючи. Не можу сказати, що якась з цих історій мене якось суттєво зачепила. Проте, як збірка окремих й дискомфортних історій "Фантомна зона" чудово виконує свою функцію. Іноді її лячно читати, іноді огидно, а іноді - захоплюєшся вигадкою автора. Особливо зважаючи на відсутність масової жанрової прози - це вкрай доречна книга.
Чимаманда Нґозі Адічі "Люба Іджеавеле, або Феміністичний маніфест у п’ятнадцятьох пропозиціях".
Отже, я прочитала "Половину жовтого сонця". Що тре' робити після того, як прочитаєш книгу, що прийшлась до вподоби? Правильно. Гуглити інші книги тої ж авторки. Десь на цьому етапі я дізналась, що колись, в древні колисьні часи, видавництво Видавництво видавало "Половину жовтого сонця"! Але там була така ніяка обкладинка (ну ото ця їх стандартна з повторним патерном), що про "Половину жовтого сонця" я дізналась від Книголава. Але. Окрім "Половини жовтого сонця", видавництво Видавництво видавало ще й "Любу Іджеавеле"! І ось вже цю книжку не перевидавав більш ніхто, а на Якабу вона випадково знайшлась.
Повна назва цієї книги - "Люба Іджеавеле, або Феміністичний маніфест у п'ятнадцятьох пропозиціях". Це маленька й тоненька книжка, що виросла з причісування постика в ФБ, в якому пані Адічі зробила список з п'ятнадцяти порад для щойно народившої подруги. Ну бо подруга народила доньку, Нігерія є доволі традиційною країною, а треба дивитися в майбутнє й намагатися вирощувати всі 100% людства самодостатніми й відповідальними, а не як повелось.
Як і "Половина жовтого сонця" (та й можливо взагалі африканська проза на загал. Зважаючи на Сарра та "Сина роду") це дуже актуальна для наших країв книга. Бо окрім очевидних феміністичних порад штибу - "навчи дитину читати. В сенсі зацікав її читанням. Так, навіть через грошові нагороди", або "не говори про шлюб як про досягнення", або "розмовляй про секс, бо романтичні стосунки колись та й трапляться", тут є ще й інші несподівано актуальні думки. "Дай відчуття власної ідентичності". "Навчи сумніватися в "біологічних" підставах для соціальних та культурних норм". "Розкажи про історію та пригноблення, та не перетворюй пригноблених на святих". Одним словом, окрім феміністичного посилу тут є ще й здоровий ліберальний посил і щеплення від меншовартості, що я, беззаперечно, підтримую.
З кумедного, видавництво Видавництво додало чудовий елемент загадкової цифрової несподіванки. Текстово пропозиції розташовані правильно, але їх нумерація вельми вигадлива й неочікувана. Побачте ж! 1, 2, 5, 6, 7, 3, 8, 4, 9, 10, 11, 12, 15, 16, 17. Не дуже розумію чому стався такий цифровий каос, але це кумедно.
Рупі Каур "Тіло, мій дім".
Перша збірка Рупі Каур - "Молоко і мед" - була бабською. Не як щось погане, просто то була виключно жіноча проза, яка працювала, якщо ви є жінкою й відчували щось схоже.
"Тіло. мій дім" - це третя (з чотирьох) її збірка віршів. Другу й четверту, якщо що, українською не видавали. Як і в першій збірці вірші тут короткі, сумнівної поетичної цінності (бо я не шарю в поетичній значущості віршів) та періодично з мінімалістичними нарисовими ілюстраціями.
Ця збірка є більш інклюзивною та репрезентативною. Не в останню чергу вона говорить про сексуальні травми, насилля до жінок, проблематику трансжінок і все таке інше. Все б нічого, але, оскільки я не дотична до всіх цих аспектів, то... мене ці вірші якось та й не дуже чіпляють. Можливо тут не вистачає моєї емпатійності, а можливо авторського вміння.
Проте, деякі сторінки відгукнулись в моєму серці, тож буду вважати, що збірка нічо так й була непоганою витратою часу.
Емілі Сент-Джон Мандел "Море Спокою".
– ... Я до того, що завжди щось коїться. Гадаю, ми, як вид, маємо бажання вірити в те, що живемо в кульмінаційний момент історії. Це такий різновид нарцисизму. Нам хочеться вірити в те, що ми унікально важливі, що ми живемо в кінці історії, що тепер, після стількох тисячоліть хибних сигналів тривоги врешті настали найгірші часи, що тепер ми досягли кінця світу.
Для мене ця книжка почалась з "Far Cry 5". Ви спитаєте – "Шо?!", я скажу – "Музика". Отже, слідкуйте за руками. Композитором "Far Cry 5" є Ден Ромер. І це єдина його робота для ігор, бо зазвичай пан пише музику для фільмів та серіалів. Оскільки з "Far Cry 5" мене проперло, то музику на Ютубі я прямо заслухувала, і, в якийсь момент, Ютуб, вочевидь з відчаю, підсунув мені інший саундтрек авторства Дена Ромера. На який я також залипла. Це був саундтрек до "Станції одинадцять". І ні, до серіалу я так і не дійшла, бо анотація захопила так, що я захотіла почитати книгу. Бо це постапок в якому розповідається про подорож трупи шекспірівських акторів. Звучить це прекрасно й сюрреалістично й мені це беззаперечно потрібно. Проте, на зара, найближче, що я можу прочитати авторства Емілі Сент-Джон Мандел це "Море Спокою" – її останній роман 2022 року.
"Море Спокою" – нечастий книжковий гість. Це шокований барабанний дріб розважальна фантастика. Не безідейна, не дурна, та легка й комфортна для читання. Короткий роман на 218 сторінок розказує історію з початку XX-го до початку XXV-го сторіч та ще й має в собі розкриття певної наукової концепції з доволі меланхолійним розв'язанням проблематики. Плюс рефлексія пандемійної тематики, але це і в нещодавній Альєнде було, так що для наших часів се банальна проблематика.
Починається все в 1912 році. Едвін Сент-Джон Сент-Ендрю, вигнаний з рідної Англії в Новий Світ (причина вигнання банальна до неможливості, але для її підтвердження вам треба буде дочекатися поки авторка повторно не повернеться до ПОВа Едвіна) зустрічає в лісі біля свого нового дому священника Робертса та якусь дивину в лісі.
Композиторові, який був широко відомий у вузьких колах, тобто не наражався на жодний ризик бути впізнаним на вулиці [...]
2020 рік. Мірелла дізнається про смерть своєї колишньої подруги Вінсенти за вельми незвичних умов – на концерті брата Вінсенти, де той включає відеорядом запис з якоюсь дивиною в лісі, що був зроблений Вінсентою в дитинстві. На сеансі близького спілкування (це не ідіома) з композитором, Мірелла зустрічається з якимось паном Ґаспарі Робертсом, якого чи то пам'ятає, чи то не пам'ятає зі свого дитинства, та який вельми цікавиться Вінсентою.
Пандемії не приходять, як війни, в яких спершу чується далекий грім артилерії, що потім щодня наростає, а на обрії спалахують вибухи бомб. По суті, вони прибувають ретроспективно. Це оманливо. Спершу пандемія далеко, а потім вона вже скрізь навколо, нібито зовсім без проміжних етапів.
2203 рік. Олів у процесі престуру своєї останньої книги. Мало того, що тур вже дістав й дуже хочеться додомцю на місячну колонію, до чоловіка та доньки, так ще й ходять чутки про якусь пандемію, а після одного з виступів якийсь Ґаспері-Жак, якого звуть як одного з персонажів її останнього роману хоче поговорити з нею про якусь дивину, що вона пережила в аеровокзалі Оклагоми-сіті.
Прокидатися на одній планеті, а надвечір опинятися на іншій – це різка переміна, але насправді не така вже й рідкісна. Можна прокинутися одруженим, а тоді твоя дружина вдень помирає; можна прокинутись у мирний час, а в обід твоя країна вже в стані війни; можна прокинутися і нічого не підозрювати, а під вечір стає ясно, що почалася пандемія. Можна прокинутися за кілька днів до кінця книжкового туру, а під вечір уже мчати додому, покинувши валізу в готельному номері.
2401 рік. Саме звідси стартує, та ой як не тут і не зараз, закінчується історія Ґаспері-Жака, його сестри-розумниці, теорії про імітацію та Інституту Часу. Але розповідь про цю історію най залишиться в книжці, де ви й зможете дізнатися, як поєднані всі ці люди, часи та епохи.
"Море Спокою" є гарною темпоральною фантастикою. Гарно закручений та загорнутий сюжет під кінець (буквально на останніх сторінках) збирається в цілісну й доволі... людяну картину. Це не історія епічних пригод й титанічних звершень, це історія пошуку власного моря Спокою й плювати наскільки воно істинне, головне, щоб пасувало конкретно вам.
Шінічі Фукуда "Ця порцелянова лялечка закохалася. Том 3".
Третій том косплейно-еротичних пригод двох дуже зацікавлених одне в одному підлітків (різної статі. Важливе уточнення, так)! Перший том - туть. Другий том - туть.
Третій том починається з ударно дози фансервісу, бо з'являється Джюджю і та сама сцена у ванній. В манзі цундерство лольки взагалі не бісить. Ура. Відсутність криків сейю завше допомагає. Хоча навіть в аніме її можна було зрозуміти. Побачили тут, розумієте, усе і ще трішки...
В косплейному аспекті це був відпочинковий том. Дали трошки лору інфодампами, себто розказали про принципи фотографування. Вирішили кого саме дівчата будуть косплеїти та з'їздили подивитися на локацію для фото.
В аспекті особистісних стосунків - познайомилися з сестрою Джюджю, Вакана та Марін зробили псевдо-побачення удома (просто подивилися азом махо-шьоджьо та поїли. Ні, махо-шьоджьо не таке, як в поточному зимовому сезоні). З'ясували, що головне для Марін - вдягнути лінзи, а не ліфчик. Підтримую її пріоритети. Плюс, пані Марін відкрила в собі приховану сутність папараці. Все ще не можу засуджувати.
І про технічне. Я в̷̶̷а̷̶̷й̷̶̷н̷̶̷и̷̶̷л̷̶̷а̷̶̷ на а, нє, не вайнила. Ну ок. Короче, перший том був з матовою обкладинкою. Другий том був з глянцевою обкладинкою. Третій том - теж з лискучою обкладинкою. Особисто я лищєчі обкладинки не люблю, бо їх фу як складно фоткати. Але під вихід четвертого тому видавництво написали, що вони планували саме блискітливу, а не матову обкладинку, тож до четвертого тома докладають заплановану обкладинку першого тому. Осьо пруф. Я троха в печалі, але гарно, що Mal'opus все так красиво розрулили.
Філіп К. Дік "А тепер зачекайте до минулого року".
"А тепер зачекайте до минулого року". Зважаючи на те скільки виходила книга – назву можна беззаперечно вважати пророчою…
Це історія про людство, яке виявилося втягнуте у не свою війну космічного рівня, та ще й не з тієї сторони. Тож знов є проблема з ТЦК (інопланетним). Ще Земля знаходиться під фашистською диктатурою одного італійця (з величезною сім'єю та молодою коханкою), і це плюс (уявіть наскільки все погано, якщо це плюс). І якщо ви думаєте, що на цьому все – ні. ГГ – Ерік Світсент – проходить крізь кризу середнього віку, має проблеми в шлюбі, а його дружина підсідає на чи то темпоральні, чи то "темпоральні" наркотики.
"Уявіть собі людину, чий розум гострий мов бритва о восьмій ранку, – роздумував лікар Світсент. – Це явно суперечить Божій волі."
Ви здогадалися вільним переказом чого є "А тепер зачекайте до минулого року"? Правильно, це події Другої світової в космічних масштабах, де Земля виконує роль Італії. І повністю вживаючись в роль, земляни роблять італійський страйк, кволо саботуючи галактичні загарбницькі смикання людиноподібних лілістарців.
– Я хочу... – обережно мовив Ерік, трохи поміркувавши.
– Ти й сам не знаєш, чого хочеш, Світсенсе. Кожен чоловік, який живе у нещасливому шлюбі, втрачає метабіологічну здатність знати, чого він хоче – цю здатність у нього відібрано. Ти смердюча маленька мушля, яка намагається вчинити правильно, однак ніколи насправді так не чинить, бо її нікчемне маленьке серце, яке так давно страждає, нездатне по-справжньому чимось перейнятися. Поглянь на себе зараз!
Як завжди у Діка тут все не те чим здається. Вороги виявляються друзями, друзі – ворогами, тирани – альтруїстичні, наркотики – корисними, а банальна вікова проблема розбухає й тріскається у справу великої етики. Химерність світу поєднується з на диво практичною проблематикою.
Тепер трохи про погане. В якийсь момент (226 сторінка) персонажі розмовляють про те, що земляни дають темпорально-"темпоральний" наркотик інопланетянам з ворожої сторони. Говориться про те наскільки погано цей наркотик впливає на інопланетян (та й на людей теж, до слова) і що це те, на що приходиться йти, щоб перемогти у війні (так, це монолог про виправдання воєнних злочинів). Фінальною фразою цього монологу стає фраза "And they talk about the Nazis.", яку у нас переклали як "А ми й досі розводимося про злочини рашистів". Нє, актуалочка це чудово, але ця зміна, м'яко кажучи, в молоко. Це порівняння існує не в вакуумі. Бо ці слова "А ми ще щось говоримо про нацистів" промовляється, як виправдання, людиною зі сторони, яка і є буквально місцевим аналогом країн Осі. Це паралель, яка існує на естетичному, етичному та фундаментально-сенсовому рівні цього твору. Міняти це на злобу дня… просто неправильно, бо весь твір є сатирою/переосмисленням/НФним маскарадом, де одна зі сторін це буквально нацисти й це та сторона з точки зору якої й розказується історія. Ця фраза, це додатковий ключ для розуміння закладеної автором ідеї, а не просто великодка для своїх. Я скажу банальне, зазвичай таку локалізацію для своєї авдиторії роблять в російських перекладах. Не треба так.
Наґабе "Дівчинка з того боку. Том 3".
Про перший том - тут. Про аніме - тут. Про другий том - тут.
Історія дівчинки з Того Боку продовжує неквапно крокувати вперед (зі спойлерами на задній стороні обкладинки). Тітонька (зі стражниками) забирає Шіву до Всередині. Майстер цим відверто незадоволений та дещо проявляє свою нелюдськість перед Шівою під час викрадення. Та час у Всередині минає швидко, особливо коли тітонька змінює свій стан. Тож... все повертається до звичної, накатаної колії. А ми дізнаємося нові й несподівані факти про минуле Шіви, яка почала потроху задумуватися про роль, місце та важливість Майстра у її житті.
Естетично третій том все такий же - чорний, білий та з тим, що поміж ними. В кінці є трошки йонком. Через загальну відсторонену меланхолійність навіть відверто жорстокі сцени сприймаються дивно й немов за якимось склом. Ще цікаво, чи є/буде якийсь зв'язок між Шівою (シーヴァ) - головною героїнею манґи та Шівою (シヴァ) - богом-руйнівником в індуїзмі. Бо японською різниці в протяжності "і" та й усе...
Челучи Оньємелукве-Онубія "Син роду".
Якщо ви думаєте читати і "Половину жовтого сонця" і "Сина роду" (бо африканська проза, бо жіноча проза, бо тому що) і ви не шарите в темі Нігерії - почніть з "Половини жовтого сонця". Не те щоб ці книги були якось пов'язані, але нігерійсько-біафранська війна була достатньо важливою подією, щоб відкидати тінь на 70-ті роки, в які й розгортається значна частина "Сина роду".
"Син роду" - це другий роман Челучи Оньємелукве-Онубія (якщо вам цікаво, чому прізвище авторки таке довге, то це тому, що це подвійне прізвище - її та чоловіка), який отримав трійко премій та був номінований на ще одну. На Вікі роман маркується як "сімейна сага" і це не те щоб неправда, але акценти суттєво зсунуті, бо, в першу чергу, це мелодрама.
Все починається з того, що в Нігерії 10-х років (в сенсі 2010-х) є вкрай популярною незвична розвага для швидкого й веселого заробляння грошей, а саме - викрадення людей з вимогою подальшого викупу (поліція зазвичай радить заплатити гроші й не морочити собі голову, бо поки ви знайдете викрадачів у бранців є всі шанси від'їхати на той світ). Саме таке парне викрадення (й нидіння разом, як наслідок) спровокувало сердешні розмови й переказ усього свого життя (бо у викраденні робити ж все одно більш нічого) між Нвабулу та Джулі - двома нігерійськими жінками з різних поколінь, різних сімей, різних передумов, та, як виявилося, з дуже незвичним спільним елементом у житті.
Нвабулу. Життя Нвабулу нагадує життя принцеси з казок. З тих казок, де спочатку помирає матір, батько приводить мачуху й вмирає сам і залишається нелюба дитина в немилому домі й живе служницею в рідному домі. Але ось, нещасній сирітці випадає щасливий білет і її відправляють у велике місто до заможної родини (де її ґвалтує глава сім'ї, а після того, як це помічає господиня, Нвабулу відсилають назад додому). Та ось, сирітці знов випадає щастя (щастя ж?) і її надсилають у професорську сім'ю (де в професора ОКРна манічка на чистоту, а синочка сусідів-багачів зваблює сирітку і... вам точно треба розказувати що трапляється далі? Там все банально й передбачувано). Та, зрештою, сирітка таки добивається свого щастя в житті. Це правда скоріш Тіана-стайл, а не Аврора-стайл (і на гард-моді, бо без принца), але вже що є...
Джулі. Історія Джулі починається десь зо середини її життя. Вона вже oriaku ("та, хто витрачає багатства", що є традиційним зверненням до дружини чи коханої жінки) Юджина. Юджина, який вже має дружину та двох доньок, проте все ніяк не отримає бажаного сина. А що ж то за orimili ("море/річка, що ніколи не пересихає", не менш традиційний титул багатого чоловіка), якщо в нього навіть сина для продовження роду немає? Джулі ж... у Джулі складні стосунки з сім'єю, й після смерті чоловічої частини сімейства їй хочеться якось розрадити матінку, а єдиною радістю для матусі буде хоч якийсь шлюб доньки старої діви. Тож Джулі зважується на маленьку брехню, й говорить Юджину, що вона уже вагітна (вагітність це ж така справа, що легко робиться. Так же?). З маленької брехні виростає довге й сповнене несподіваних надбань життя.
Як читач, ви бачите червоні нитки долі, що поєднують персонажок значно раніше за їх самих. Бо хто сказав, що Джулі та Нвабулу повністю відверті у своїх оповідях? Ой ні. Панянки приховують сороміцькі секрети, недоговорюють важливих фактів, й тільки завдяки випадковому збігу повноцінно відкривають одна одній глибини душі. Та й навіть за таких умов, фінал книги буде відкритий і без жодних детальних роз'яснень того, як же зрештою налагодилися жіночі й не тільки життя.
"Син роду" це захоплива, хоч і дещо мелодраматична історія про місце й життя жінок у Нігерії. Про зміну часів та поколінь, про сталість, або ж плинність людей під впливом зовнішнього світу, про традиції та прогрес, про... Одним словом, багато про що, та, зазвичай з жіночої призми буття.
Каракаракемурі "Сміх під захмареним небом".
Це був перший рік, коли я почала віддивлятися всі перші серії сезону. Це було десять років тому. Це був осінній сезон 2014 року. Саме тоді я вперше зустрілась зі світом "Donten ni Warau". Аніме було гарним (щоправда, я, як завжди, дивилась тільки серіял на 12 серій, а три мувіка щасливо проспала), та трошки незавершеним. Сподіваюсь, що манґа буде ціліснішою (хоча в це й мало віри зважаючи на інше творіння Каракаракемурі).
Перший том манґи має вигляд особливо витонченого знущання, бо в ньому три чаптери й лише один з чаптерів (дві п'ятих тому) розказує про головних героїв. Інші два - це інфодамп кхе-кхе вкрай необхідний приквел.
Основна історія розказує про святилище Кумо в якому живуть три брати Кумо та їх... еее... оплот яою, себто управитель. Три брати всі такі чорняві, управитель же має біло-біле волосся та лілові очі. Вам треба казати хто тут злодій? Скажімо так, коли я дивилась аніме, а я тоді ледь почала дивитися аніме, я дууууже дивувалась, що вся правда відкрилась не в першій же серії. Настільки все було очевидно. Та повернімось до братів Кумо. Їх призначення - захистити Японію від змія Орочі, що втілюється раз у триста років. Але поки змій не повернувся, а їстоньки щось треба, хлопці підробляють озброєним супроводом для конвоювання в'язнів. Власне про один із таких супроводів й розказує перший чаптер.
Події приквелу розгортаються за шістсот років до основних подій й розказують не тільки лор та контекст подій (щоб ви в цікавій формі дізнались хто такий Орочі, а не вам начитали з катедри), а й історію кохання хлопця та шікіґамі. Хто не знає, шікіґамі це жива захисна лялька, себто місцевий голем. Коли я дивилась аніме, моє знання бекграунду було мінімальним і я не вловила наскільки ця історія очевидна. Осьо Абе но хто-то-там (не Сеймей, ні-ні-ні), він хороший хлопчик, а його клан зробить все заради вищого блага! А осьо - Ашія якийсь-то-там (не Доуман і на тому дяка) і він погааааний. Для диких людей з заходу ці імена та клани не говорять ні про що, а для людей культури (японців) це чергове перероблення класичних історій про онмьоджі Хейянської епохи. Знаєте чому це знаю я? Ото перекладете "Usuzumizakura" і не таке знати будете...
Стилістика. Ну... Мені не дуже подобається, як малює ця манґака. Воно якесь... нудне. Тож особисто для мене аніме було краще. Плюс там ще сейю, колір, рух. З кумедного, студія Doga Kobo робила ще тортослайсових мечиків (і це єдина річ більш-менш схожа на "Donten ni Warau"), а зазвичай вони роблять щось про милих та кумедних дівчат, які роблять милі та кумедні речі - "Yuru Yuri", "Gekkan Shoujo Nozaki-kun", "Mikagura Gakuen Kumikyoku", "New Game!", "Gabriel DropOut", "Maoujou de Oyasumi".
Про технічне, бо воно тут заплутане. Якщо в "Кривавому Марсі" пані Каракаракемурі виконувала роботу адаптаторки, то "Сміх під захмареним небом" є повністю й тільки її самостійним творінням. Оригінальна манґа має в собі шість томів, але є ще продовження "Donten ni Warau Gaiden" на три томи. Плюс є приквел на чотирнадцять томів "Rengoku ni Warau" та спін-офф на один том "Yamainu no Zangyou ni Warau".
Бачте не останній фотці є "в'язниця смертників"? А в манзі її немає. В манзі є "в'язиця смериків", бо в цьому виданні чомусь взагалі немає проміжку паперу для того, щоб шматки малюнків та текстів не з'їдалися корінцем.
Дон Делілло "Тиша".
У вітальні було шість свічок, Даєн якраз піднесла сірник до останньої.
І спитала:
– Це та ситуація, де нам треба думати, що говорити, перед тим, як власне говорити?
Так само як і "Море Спокою" та "Вітер знає моє ім'я", "Тиша" є романом актуальним для попереднього івенту. Проте, доволі іронічно, що найперший за написанням роман ("Тиша" – 2020, "Море Спокою" – 2022, "Вітер знає моє ім'я" – 2023) є водночас найменш зануреним у скороминуще й говорить про людську реакцію на стреси як такі.
Урешті-решт час заткнутися, Тессо. Намагайтеся зрозуміти, що це не самокритика, а відчуття власної важливості. Я пишу, я думаю, я роздаю поради, я витріщаюсь у пустоту. Чи природно в такі часи мислити і говорити філософськими термінами, як дехто з нас? Чи варто бути практичними? Подбати про їжу, прихисток, друзів, за можливості зливати унітаз? Сконцентруватися на найпростіших фізичних речах. Відчувати на дотик, кусати, прожовувати. У тіла є свій розум.
Сюжет. Вечір Супербоула. Трійко людей вже сидять перед екраном телевізора, ще двоє, спізнюючись, долітають на літаку. Та ось трапляється щось. Літак – падає (але всі вижили. Не питайте як, тут суть не в цьому), телевізор – вимикається, зв'язок – щезає. Як ми називаємо щось при якому можна хіба що сидіти дома й дивитися у стелю (або читати книги), бо більш нічого не працює? Ми це називаємо блекаут плот-твіст для розкриття характерів персонажів та підняття проблеми хиткості нашого світу та химерності дізнавання всієї інформації з навколо через екрани різних ґатунків. Власне цим і будуть займатися персонажі всі 115 сторінок роману і більше я вам ніц не розкажу, бо що тоді ще в тому романі залишиться? Але, якщо коротко, кожен божеволіє по-своєму, а Делілло показує свою луддитську натуру й недовіру до технологій.
– Світ – це все, окрема людина – ніщо. Ми всі це усвідомлюємо?
Окрім роману в книзі є ще дві післямови. Одна від якоїсь (я просто ніфіга про неї не знаю) Ольги Богомаз, друга – від Нестелеєва (о, цього знаю, він постмодерн перекладає). Як і завше у Темпори, післямови можуть дати вам ключики для можливості аналізу та розуміння того, що ви прочитали. Хоч, на мій погляд, цей роман доступний навіть для непідготовленого читача.
– Застарілий ритуал. Ми суттєво відійшли від будь-яких аналогій між футболом і війною. Світові війни позначаються римськими цифрами, і Супербоули теж. Війна ж –це щось інше, вона відбувається деінде.
З типографічних особливостей. В книжці доволі специфічний шрифт, що має вигляд того шрифту, що в друкарських машинок. Наскільки я нагуглила, це саме задум автора, а не вибрик видавництва. Що, певним чином, гарно поєднується з ідеєю роману. Залежність від гаджетів та застарілий шрифт. Зважаючи на невеликий обсяг роману пережити це можна.
Незавершені речення, окремі слова, повторення. Даєн людна була думати, що це своєрідні піснеспіви, монофонічні й ритуалізовані, та потім вирішила, що це вибаглива дурниця.
З кумедного. Свого часу мені стало цікаво, хто в кого лямзив ідею "Острову"/"Не відпускай мене". Бо і там і там майже однаково, в аспекті ідей, розкривається тема клонування людей. Але подивившись на дати релізів стало зрозуміло, що це він – збіг. Бо "Острів" вийшов 5 липня 2005 року, а "Не відпускай мене" вийшло 5 квітня 2005 року. Так само й тут. Кілька місяців тому вийшов фільм "Ілюзія безпеки", який заснований на книжці "Ілюзія безпеки", яка вийшла 6 жовтня 2020 року. "Тиша" ж вийшла 20 жовтня 2020 року. А сюжети схожі настільки, що я, котра читала тільки вікіпедійний синопсис "Ілюзії безпеки", десь на середині "Тиші" почала перевіряти що було першоджерелом "Ілюзії безпеки", бо я ж 100% читаю саме зараз саме цю книгу, бо один в один ж! Формально ні, не один в один, але дуже й дуже схоже.
Тож вона вирішила витягнути це в грайливій формі та запитала:
– Це і є те буденне прийняття, що позначає крах світової цивілізації?
Вона витисла із себе короткий спалах сміху, очікуючи, що хтось заговорить.
Тревіс Болдрі "Легенди та лате".
Ця історія починається з того, що у головної героїні - орчиці Вів, болить поперек після махача мечем. Оптимістичний початок. Мені вже все до вподоби.
Реклама називає "Легенди та лате" cosy-фентезі (шось всередині мене смикається й вмирає від подібних формулювань у рекламі. Я розумію іронію, зважаючи на те наскільки я сама калічу мову, коли пишу хоч щось). Я ж можу сказати, що - чувакиииии, це ви нормального тортослайса не пробували (говорити з вайбами анти-ЛГБТшної пропаганди).
Так та, після поперечних болей з'ясовується, що Вів не тіко виколупала з щойнозаваленого міні-боса головний макґафін, а й збирається докорінно змінити образ життя! Вів хоче стати власницею кав'ярні в місті де ніхто не знає що то за фарбована гномська вода й нашо вона потрібно? Беззаперечно геніяльна стратегія приречена на успіх (ну, типу так, приречена, сюжет же). Купивши конюшні, Вів закопує в них макґафін й розпочинає найважливіший процес в DnD - вона збирає паті!
Хто ж буде в паті? Тал - гоблін-тесляр. Руки в нього ростуть з потрібного місця і якби не він, то та конюшня закінчила б свої дні зрушившись на голову Вів. Тандрі - сукуб та концентрат інтелекту. Саме вона докладе зусиль, щоб заклад Вів не те що не прогорів, а щоб про нього хоча б хтось дізнався. Бо шо Вів знає про рекламу, акції, зацікавлювання клієнтури? Правильно. Нішо. Вів не думає. Вів любить каву й думає, що всі полюблять каву ботомущо. Вів розумна (ні). Наперсток - щуролюд-пекар. Саме Наперсток є справжньою причиною популярності кав'ярні Вів. Бо кому треба та кава без печивок та круасанів? А Наперсток - геніяльний пекар.
Другорядні персонажі. Приязнь - жахокішка. Киця зростом із поні, яка чудово робить мрррр. Пендрі - бард з електрогітарою та групіз, які не купляють каву. Ще є якийсь гном, який точно не є якимось гномським божеством, що зазирнув до Вів через смачну каву. Ну він точно нічим таким не є, бо він же нічо такого не сказав.
Отже, так, сюжет "Легенд та лате" вкрай простий. Вів відкриває кав'ярню. Вів встрягає у проблеми (дві). Вів (з друзями, бо дружба - це магія) розрулює проблеми. Кінець. На тридцятій сторінці до Вів приходять місцеві гопники. Це - плюс. Мінус - справжні гопники (санепідемстанція, податківці, пожежники) не приходять. А стражники, між іншим, в місті є. Тож я вимагаю окремого циклу про те, як Вів заповнює журнали бухгалтерського обліку та платить штрафи через подачу документа за формою 12.А.3, а не 12.а.3. Хоча, це вже якийсь Пратчетт виходить...
Окрім роману в книзі є ще:
приквельне оповідання "Сторінки для заповнення", котре розказує про одну з останніх справ Вів у попередній паті. Цю історію краще читати до "Легенд та лате", бо після воно читається трошки ніяк. Ніби й прикольно, а ніби й не дуже потрібно. А як вступ оповідка спрацює краще.
сторіночка з кулінарної книги Наперстка, але детальніше про це трохи далі.
інтерв'ю з автором. Воно просто нормальне.
А, а! Якщо обкладинка вам здається трохи лесбійською, то так, ви все правильно зрозуміли. На цьому не акцентується увага, бо Вів є великою мислителькою, але сам факт є.
Про технічне. Обкладинка софт-тачна з глянцево-об'ємними елементами (букви та фігури персонажок). Є лясе. Плюс, осьо це зріз лімітованої версії книги, з малюночками. А звичайний варіянт з коричневим зрізом.
Несподіваним бонусом до передзамовленого лімітного видання виявилась листівка з малюнком з обкладинки та невеличким листом від автора на іншій стороні.
А ще, в кінці "Легенд та лате" був рецепт кантучіні, або ж, якщо на місцевий лад - наперстків. Я готувати не вмію, але (!) готувати вміє мій чоловік. Котрий, також прочитавши "Легенди та лате" не тільки розпробував лате, а ще й зробив наперстки. Мигдаль, щоправда, замінився на фундук, та вийшло дуже й дуже смачно (на другий раз печивка зробились з мигдалем. Шо я можу сказати? Фундук - краще). До того ж фінансово ці печивка точно виходять у плюс. Кіло покупних кантучіні то 610 гривень, а домашні обходяться в 280.
Шановні, якщо вам сподобався цей текстик та хочеться більше чогось на кшталт нього, то запрошую вас сюди, в ТҐ, де все написане мною з'являється раніше. А іноді й взагалі з'являється тільки там.
Топ коментарі (6)
Дякую за чудовий допис. Особливо захопливо було прочитати про мангу. Оскільки я тільки початківець в цьому жанрі, не маю багатого досвіду, тому будь-які враження і поради дуже цікаві. Буду чекати на нові статті.
Вам також дякую за приємний коментар)) Ну, зважаючи на швидкість друку у наших видавництв манґи, то в кожному місяці хоч щось манґове та й буде))
Мене просто закидали рекламою книги "Легенди та лате" де тільки можна, що я тепер теж планую її придбати 😅 (А ще я зараз проходжу Baldur's Gate 3, тож це явно не співпадіння 🤔)
Оооо... Мені теж першою підкинуло прикольну рекламу. Якийсь англомовний чувак в рілсах Інсти розказував про фентезі з яких гарно починати читання фентезі як жанру. Однією з книжок були Легенди та лате. Зважаючи на те, що це був... ну... типу максимально не інстаграмний чувак (і в аспекті зовнішності і в аспекті якості відео), то я така - "ну ок, треба хоча б спробувати"))
Лазарус про фентезійний Київ не читали? Цікаво почути думку, бо я почав і мені дечим не сподобалося.
Ще не встигла навіть взяти, але спробувати планую)