Прочитане у січні – лорбук по ГП, гарна спекулятивна фантастика, коміксове фентезі, фентезі з драконами, історія одного маєтку, містична маньхва, БЛ з бандами та психологізмом, українська псевдо(частково)історична трилогія, класичне українське фентезі, жіночий любовний роман.
Зміст.
- Джоан К. Ролінґ та художники Пітер Гус, Фам Кванґ Фук, Луїз Локарт, Леві Пінфолд, Оля Муза, Вітонґ Маї, Томіслав Томіч "Гаррі Поттер: Чаклунський альманах. Велике ілюстроване видання".
- Роберт Гайнлайн "Двері у літо".
- Марджорі Лю, Сана Такеда "Монстриця".
- Крістофер Паоліні "Ераґон".
- Сельма Лаґерльоф "Морбакка".
- Наунау "Берегиня".
- DOYAK "Мокрий пісок".
- Остап Українець "Малхут", "Канцелярія хрестових походів", "Дискордія".
- Григорій Квітка-Основяненко "Конотопська відьма".
- Тагере Мафі "Знищ мене".
Джоан К. Ролінґ та художники Пітер Гус, Фам Кванґ Фук, Луїз Локарт, Леві Пінфолд, Оля Муза, Вітонґ Маї, Томіслав Томіч "Гаррі Поттер: Чаклунський альманах. Велике ілюстроване видання".
Як і написано на обкладинці, це альманах по світу Гаррі Поттера. Формально він може виконувати корисну функцію - бути довідником з різноманітної інформації. Реально - для довідкових справ зручніше використовувати тематичну Вікі в інтернеті. Зате (!) тут є красиві картинки!
В альманасі використовуються малюнки семи художників та художниць (одна з них з України (це прикольно)). Ілюстрації нижче взяті з сайту Абабагаламаги (сумно, що вони не зробили сім картинок, кожна з яких ілюструвала б стиль певного художника/художниці, ну то й ладно). Попри все, цей альманах чудовий, як артбук. Він гарний, він різнобарвний, він зайде всім фанатам (навряд вам не сподобаються прям всі художники/художниці).
З кумедного, на деяких малюнках Снейп виглядає як дівчина, на деяких як анімешна дівчина. Одним з особливих вмінь Снейпа є логіка. Здається це був троллінг від пані Ролінґ. У Снейпа є логіка. У всіх інших - нема.
З недоліків особисто для мене - стилістики деяких митців/мисткинь є ось цим от сучасним мінімалізмом. По-перше, такий мінімалізм не заходить мені (так, це недолік особисто для мене). По-друге, подібна стилістика сумнівно виглядає для світу ГП. Але в принципі може то й комусь зайде, а я ніц не розумію.
З недоліків конкретно українського видання - інформація про Албуса Персиваля Вульфрика Браяна Дамблдора на карточці з шоколадної жабки погано вписана в картку й виходить на обрамлення. Зважаючи на те, що в ілюстрованому Поттері, в порівнянні зі звичайними книгами, одруківок додалось, а не зменшилось, я маю великий сумнів, що славетне видавництво Абабагаламага це колись виправить. З іншої сторони - це єдиний недолік подібного штибу на всі 208 сторінок. Ура-ура.
На загал - це гарна книга для фанатів. Не певна, чи вона зможе зацікавити новачків, але розглядати знайомі обличчя у різних інтерпретаціях та пригадувати/дізнаватися цікавенькі факти було небезінтересно. Особливо в контексті передивляння фільмів. Змогла вражати чоловіка своєю ерудованістю у світі ГП (а потім він заглибився у Вікі й вже розказував цікавеньке мені).
Роберт Гайнлайн "Двері у літо".
Гайнлайн – це, мабуть, один з моїх трьох найулюбленіших письменників. Хоча, якщо чесно, тут складно рахувати хто і скільки в мене улюблених авторів/авторок, але вже най буде як сказала (до того ж гарно звучить). Він є одним з Великої трійки англомовних фантастів (ще там є Азімов та Кларк). В принципі, вклад Гайнлайна у жанр фантастики – це як Оскар за заслуги перед жанром. Виділити щось окремо складно (хоча завжди є "Фрайді" та "Чужинець на чужій землі". Саме в такому порядку), але його доробок сильно вплинув на фантастику, як таку.
Я замислився. З одного боку, я навіть не знав, скільки зараз коштує зробити зачіску в перукарні. З іншого боку, брати позику – все одно що намагатися плисти із цеглиною в кожній руці... А невеликий кредит виплатити зазвичай важче, ніж мільйонний.
Гайнлайн далеко не завжди розробляє якусь наукову теорію (як заведено у твердій НФ). Логарифмічні лінійки (до яких у Гайнлайна є непереборний потяг) мають схильність виходити з ужитку. Перфокарти спочили в бозі. А от спекулятивна фантастика, яку й писав Гайнлайн з його погляду та визначення, зосереджується свій фокус на людській реакції спровоковані науковими змінами у світі. Вочевидь, це менш плинний спосіб.
Варто було проспати тридцять років, щоб прокинутися в часи, коли нежить уже перемогли та крапель для носа навіть не існувало. Це важило для мене набагато більше, ніж дослідницька колонія на Венері.
Отже, "Двері в літо". В серію Культрід книжка потрапила, бо в неї є японська екранізація, або ж можливо "екранізація" 2021 року (моя непевність пов'язана з тим, що я не маю жодних споглядальних знань про цей фільм). Події історії перенесли з 1970 в 1995, та з Америки в Японію. Ден став Соічіро, Фредеріка – Ріко, зате котик Піт залишився Пітом! Бо котики – се святе. Тіко безбожники зазіхають на котиків.
Розпорядники [в армії] бувають лише двох типів. Одні тицяють вам під нос записи, за якими ви не можете отримати навіть те, що мало б бути на складі. А другі відшукають у стосі документації папірець, завдяки якому солдат отримає все, що потрібно, навіть те, на що не сподівався.
Сюжет. Ден є гарним винахідником, який з легкодоступних та легкозамінних елементів робить прилади для помочі в домі. В нього є котик Піт, наречена Бель, та кращий друг Майлз. А ще, Ден, Майлз та Бель є співвласниками компанії, яка випускає в масове виробництво винаходи Дена. Майлз працює ефективним менеджером, а Бель – бухгалтеркою. Але, в один не буде прекрасний день все йде псу під хвіст. Виявляється, що Бель є коханкою Майлза, документи на володіння компанією давно змінили свого власника і Ден випадає на узбіччя життя.
Недовго подумавши, Ден (разом із Пітом, бо не кидати ж найкращого друга) вирішує лягти у Довгий Сон, себто анабіоз. Щоб побачити нове тисячоліття та стару Бель (краща вигадана Деном помста). Та… все трошки йде не за планом і Ден опиняється у Довгому Сні з іншими передумовами й планами на майбуття. Що ж буде робити Ден у прекрасному й незвіданому майбутньому? Підтверджувати американську честь – честь першопрохідців, винахідників та знавців патентного права. Десь в процесі ще знайдеться машина часу, велике і прекрасне мелодраматичне кохання та маленька хороша дівчинка.
– Існування машини часу – засекречена інформація? Боже, чому?
– Трясця, хлопче, чи ти на уряд ніколи не працював? Вони б і секс засекретили, якби могли. Навіщо причини, коли така вже в них загальна політика?
"Двері в літо" – це фантастичне поєднання історії кохання, панегірика винахідникам та застерігальної історії про важливість дрібного шрифту у контрактах (та необхідності пробивати Велике Кохання в реєстрі боржників й непричетності до кримінальних справ. Досі актуальна проблема). Тут є котик, гарна дівчинка та розумний хлопчик. А надзвичайно мелодраматичний фінал поєднується з практичністю та підкресленою свободою жіночого вибору. Бо це Гайнлайн. Він писав аніме ще до того, як це стало мейнстримом.
P.S. Логарифмічна лінійка є на сторінці 284.
Марджорі Лю, Сана Такеда "Монстриця".
Головний нюанс цього коміксу, ця історія ніфіга не завершена, англійською має 48 розділів (8 томів), а українською 12 (тільки перші два томи). Зате (!) РМ таки сказали, що будуть друкувати "Монстрицю" далі! Бо спочатку вони казали, що будуть друкувати, потім що не будуть друкувати й ось тепер знов друкують.
Але, давайте я буду трошки більш послідовною. Комікс "Монстриця" стартував у 2015 році й твориться тандемом з Марджорі Лю (авторка сюжету, та американка з частково тайванським корінням) та Сани Такеда (художниця, японка). Азійське коріння обидвох авторських елементів коміксу помітне ледь не з першої сторінки. Еклектичний світ, багацько стронґ індепендент та хот вайфу, якась кількість стронґ і хот хасбендо, трошки фуррі, трошки трешу, трошки рандомності. Одним словом, "Монстриця" це дуже дивна манґа. З невідомих причин - вона кольорова.
В світі "Монстриці" живе кілька рас:
котики. Це аніме, а отже без котиків тут ніяк. Котики тут некоманти, себто вони водночас котики та некроманти. Поки не зрозуміло чи кількість хвостів у них стала, чи вони можуть рости.
люди. Еволюціонували від риб та виповзли з моря. Магією ніби не володіють, але Б̶е̶н̶е̶ ̶Г̶е̶с̶е̶р̶і̶т̶ кумейки серед них народжуються. Особлива іронія в тому, що орден кумейок заснувала науковиця, але якось так вийшло, що з плином часу та після її смерті вона плавно перетворилась на святу.
древні. Це фуррі, просто фуррі. Ну ок, не просто. Це магічні, безсмертні фуррі, які є місцевими ельфами (хоча, зважаючи на те, що вони діляться на Присмерковий та Світанковий двір, то це фейрі) й ледь не винищили самих себе.
потаємники. Раніше було добре, бо люди та древні могли їбатися без дітей. А потім щось пішло не так і з'явились потаємники-напівкровки. Не зовсім фурьки, не зовсім люди, а щось таке, посередині.
Старі Боги. Чесно спижжені з Лавкрафта, Паразита та Напівлюдини істоти, які раніше були панівними в цьому світі, потім до них доперло, що вони знищують все живе й тому вони існують майже тільки у вигляді галюнів десь там в небесах.
Історія крутиться навколо Майки Піввовк і її спроб зрозуміти кілька речей:
чому вона фіганула ядеркою в останньому активному конфлікті людей і не людей?
чому фігання ядеркою зжерло майже всю її руку?
що, блять, підсадила їй її ж матінка, чому це щось розмовляє, і чому це щось здається й було тою самою ядеркою?
Додавши два плюс два, ви можете здогадатися, що Майка - це чоузен ван, а в її правій руці сидить сила ануса Володаря Пітьми. Себто вона чюнібьо і в ній сидить один зі Старих Богів. Дуже несподівано. Я знаю. Власне спробам знайти спільну мову з цим Старим Богом (який теж є ще тим чюнібьо) й присвячені перші два томи. Великою поміччю у цій подорожі стає дещо саркастичний двохвостий котик та лоля лисичка.
Ще в плюс до цього всього історія дає прикольний лор, винятковий візуал, Корвіна (ага, чел на першій фотці нижче - це Корвін. Він брюнет і в нього є крила. 10 з 10), дофіга сильних жіночих персонажів (з людей участь в сюжеті беруть тільки кумейки, а вони всі жінки, а у не людей є магія, тому там гендерне різноманіття ніби й є, але здається, що жінок більше), дещиця трошки недоречних матюків (хз це проблема оригіналу чи перекладу, але якось вони недоладно інкрустовані) та трошки рандомного трешачку.
Підсумовуючи. Це гарне фентезі. Ні, воно реально гарне. А зважаючи на великі проблеми з фентезі українською (а якщо не рахувати любовне, то проблеми є, хоча й починають розрулюватися), то це взагалі йобаний скарб. Просто нормальне розважальне фентезі з адекватними персонажами в цікавому світі і... я всьо. Я дуже рада, що таке щастя потрапило в мої руки.
Крістофер Паоліні "Ераґон".
Один сільський хлопець. Одна драконка. Один мудрий старий. Один злий король. Один таємничий напарник. Одна прекрасна ельфійка. Це був рецепт першого тому янг-едалтового циклу "Ераґон".
"Ераґон" - це класична й банальна історія написана п'ятнадцятирічним хлопцем й надрукована, коли автору було вісімнадцять. Це фентезійно-пригодницький роман про чоузен вана, який на початку є класичним Обраним (до кінця циклу справи стають кращими, та все ж). Звісно ж, цей обраний є пацифістом. Чому? Знає тільки вікове обмеження й інструкція з вумних книжок про необхідність конфлікту (а мені тим часом знов цікаво, чому ГГ є носієм сучасної моралі й по суті етичним потраплянцем для свого світу. Дуже цікаво, як це працює...).
Це далеко не найкращий роман в принципі, який безальтернативно приречений на популярність, бо в ньому є дракони. А люди люблять драконів. Але нормальної кількості книжок про них немає. Тож популярність є і в "Крил вогню", і в "Четвертого крила", і в "Драконів Перну", і в "Ікла та кігтя". Типу, альтернатив не так вже й багато. Любимо те що є. А Сапфіра, саме так звуть драконку з "Ераґона" не тільки є цундере, а ще й вміє розмовляти. А в наступних книгах, чудо з чудес, будуть додані ще дракони! Щоправда, в першому романі вплив Сапфіри на сюжет скоріш декоративний, але беріть що дають.
На загал, сюжет першого роману пахне "Зоряними війнами" і це неправда. Бо він пахне шаблонним мономіфом. І, зважаючи на вік автора у часи першого драфту роману, тут навіть дивуватися немає чому. Хлопець ще дуже добре дав раду словам. Так, в якийсь момент починається безцільна біганина туди-сюди. Так, персонажів можна читати, як розкриту книгу. Але це все ще непогана жанрова література.
Про технічну сторону видання я писала тут. До вже згаданих халтурних моментів можу додати ще один - словники з ельфійської/гномської в кінці роману згруповані по англійському алфавіту. Тож, сподіваюсь, що другий роман видадуть якісніше, бо цей був просто халтурним (угу, до цієї халтури мені навіть ліньки добирати синоніми для слова "халтура").
Сельма Лаґерльоф "Морбакка".
Це... Це... Цю книжку трошки складно описати. Що особливо іронічно, зважаючи на те, наскільки вона проста. Типу, це буквально легке вечірнє чтиво, але воно має несподівано багато пластів.
Пані Сельма Лаґерльоф (або Лаґерлеф) - була шведською письменницею кінця XIX - початку XX століть; авторкою "Чудесної мандрівки Нільса"; в 1909 році стала першою жінкою, що отримала Нобелівську премію з літератури (наступна лауреатка була в 1926 році); а також була лесбійкою (не те щоб це було вкрай важливо, але я про це не знала. Тож запишу тут, щоб не забути).
Морбакка - як фізичний об'єкт, була родовою садибою сімейства Лаґерльофів, у якій пройшло дитинство Сельми Лаґерльоф. Після смерті батечка письменниці садибу продали за борги (бо хтось багато бухав й грав у карти). Але, після отримання Нобелівської премії панна викупила рідний дім й оселилась у ньому до кінця свого життя.
Композиція "Морбакки" вкрай невибаглива. Се сорок і одна оповідка (включно з післямовою), які зорганізовані у шість частин. Розказує ж книга... все що спадає на думку авторки. Прохолодні історії попередніх поколінь, цікаві факти власної біографії, казки, що особливо вразили панну, історію перебудов та добудов маєтку, жахастики для дітей, бла-бла-бла.
Все це відображає свій час, з усюдисущою релігійністю, моральністю, традиційністю та патріархальністю, але водночас можна помітити, як авторка описує якісь ностальгічні й здавалось би приємні дитячі спогади з дещицею... подиву. Це не те щоб помітні акценти, скоріш легкий флер нового світу, який потроху просочується в життя Лагерльоф.
На загал. Це несподівано гарна книга. Здавалось би, збірка 1922 року мала б суттєво застаріти, але ні. Написано все гарно, а етичний аспект зазнає делікатного розтину й майже непомітних роздумів на тему. Я не можу сказати, що це якийсь критичний маст-рід (написала я так, ніби я часто вважаю щось маст-рідом...), але книжка може подарувати вам гарний чіловий відпочинок на кілька вечорів. А іноді такі штуки теж потрібні.
Наунау "Берегиня".
Про перший том "Берегині" я писала колись раніше і в принципі він мені сподобався. Це була непогана суміш вкрай наочних феміністичних ідей, детективу та дрібки містики. Другий том завершує історію (здається), тож я вирішила перечитати перший разом з другим. Результат мене дещо засмутив.
Сюжет. В селі померла жінка з дитиною й здається це не смерть, а вбивство. Розслідуванням займається якась жриця і до неї приєднується головна героїня, котра, як Мулан, вся така проти системи й із незабинтованими ногами. Ще до сюжету додається служанка ГГ, яка хоче одружитися та жіночий трафік.
З мінусів першого тому - він був плутаним. Всі персонажі схожі один на одного та одна на одну. Нє, воно гарне, дуже гарне, але гарність відступає на другий план, коли я тупо не розумію що діється і хто що робить. Бо всі дівки однакові, імена не дуже звичні, зачіски змінюються й я втрачаю залишки візуальних орієнтирів. Чи змінилось щось і другому томі? Звісно ж ні.
Давайте трошки зі спойлерами. Жриця та жрець формально є істотами божественного порядку. Чи це впливає якось на сюжет? Ні. Крууууто. Нашо тоді взагалі треба вводити містику? А хуй знає. ГГ бачить привидів в рандомних ситуаціях. Чи це на щось впливає? Відповідь та ж сама. Примітки намагаються запевнити читача, що непотрібні божества ілюструють слабкість навіть божеств перед жахливим людським життям. Я кажу, що якщо вам треба роз'яснювати суть в примітках, то історія - хуйня. Ну й так, звісно що божества ніц не можуть зробити, якщо вони в принципі-то й навіть не намагаються.
Детективна лінія працює хоч якось, але реалізовано все шляхом випадання доказів на ГГ. Жодних інтелектуальних роздумів не треба, якщо все настільки очевидно. Може історія тримається на персонажах? Ноуп. Ви їх не будете розрізняти і... знаєте... не дарма, як перс з'являється в аніме, то на знайомство й запам'ятання цього перса витрачається серія/півсерії. Або в книжках, як знайомлять з персонажами, то про них щось доладно розказують. А не - це служниця, це ГГ, це дружина брата ГГ, це жриця, це флешбеки з трупаком. Вгадайте де хто й не заплутайтесь.
От чесно, все що зробив другий том - це розчарував. Обкладинка - лискуча, й поряд з першим томом виглядає дешево. Малюнок гарний, але тоді вже треба було робити артбук, бо історія взагалі ніяка. Темп смиканий. Кінець просто стається. Флешбеки трапляються аби були. Можливо, якщо ви сильно в темі й розумієте все алюзії й постмодерністські переосмислення мітології, то воно вам й зайде, але я людина проста. Мені цей двотомник не зайшов.
DOYAK "Мокрий пісок".
"Мокрий пісос"!!! Тьху, блін, "Мокрий пісок"!!!
Ви можете подумати, що "Мокрий пісок" - це трек Red Hot Chili Peppers, але ні, життя сповнене розчарувань та ґейства, бо саме йому й присвячена ця манхва (корейська манґа)/вебтун (вебманхва, відрізняється специфічним компонуванням кадрів, які, щоправда, корегуються для друкованого видання). З прикольного, "Мокрий пісок" має друковане видання тільки корейською та українською. Саме так, більше офіційних видань немає. Навіть англомовного. Відчуйте себе особливими.
Отже, так, "Мокрий пісок" це BL манхва, ґейська манхва, манхва про те, як чоловіки грають одне одного, а ще рефлексують в процесі роздумуючи про майбуття та почуття... Короче... Це любовний роман з любовним трикутником та кримінальними вайбами. Ну а оскільки це корейський любовний роман про трьох чоловіків, то окрім "у нас всьо складно, бо ти досі в банді, а я звалив" буде ще й "грати можна кого завгодно, але заведи вже дружину і діточок наробіть".
З важливих технічних нюансів. Манхви штука кольорова, а в конкретно цій манхві чоловіки їбуться. Нє, не в сенсі "ви все розумієте", а в сенсі "вам все показали". Оскільки наше законодавство менш прихильне до мальованого сексу в порівнянні з іншими, то у нашому друкованому виданні немає звичних світлових мечів. Є плями сяйва. Плями сяйва - се дуже цікава штука, що перетворює прутні та ануси на НСО (неідентифіковані сяйливі об'єкти). Порівнювати друковану версію з онлайн-версією манхви дуже цікаво, бо деякі НСО так і були задумані авторкою, а деякі самоутворилися в українському виданні. За картинками з порівнянням - сюди.
А, так, ще про технічну специфіку. Вебтуни виходять сезонами. В першому сезоні "Мокрого піску" 38 розділів, усього є 47 розділів. В першому томику виданому українською - перші тринадцять розділів. У самому виданні розбивки за розділами немає, бо так хоча правовласник.
Сюжет. Нарешті я дійшла до сюжету. Все починається з Джо та його любові до фотографії. Після того, як Джо розходиться з дівчиною, робити йому нема шо, тож він фоткає всяке красиве й одного разу, в його об'єктив, окрім нічного неба, потрапляє ще й Ієн/Йону. Так починається їх знайомство.
Ієн/Йону ж переживає не найкращі часи. Він зумів звалити з топової банди (бо досі їбеться з другим в цій банді. У них ніжні стосунки з дев'ятнадцяти років) та має проблеми зі сном. Як вирішуються проблеми зі сном? Правильно - йоблею з випадковими, або не випадковими знайомцями.
Але ще є третій! Той самий другий з топової банди, блондинистий чєл з татуюваннями, який їбе Ієна/Йону, хоче затягнути Ієна/Йону назад в банду, ще має трабли з контролем гніву та трошка вважає Ієна/Йону своєю власністю. Короче, Тіджей це ідеальний токсичний фансервіс. Необхідний він, щоб ви всі хотіли, щоб в Ієна/Йону вигоріло з Джо, але щоб в той же час в манхві було на кого подивитися.
Підсумовуючи. Це гарний ґейський любовний роман з йоблею та нотками психологізму. Тут є на шо подивитисі, бо намальовано все гарно (ото тіки гляньте на ці спини й дупи на скрінах нижче). Тут є непоганий темп, а не тягання кота за хвоста. Тож зрештою головна іронія в тому, що найкращі книги січня - це жанрова "Монстриця" та не менш жанровий "Мокрий пісок".
P.S. Це ж видавництво випустило в передзамовлення ще "Killing Stalking". В жанрах там вказаний яой, але ніт. Це не яой. Це психологічний трилер про двох хворих чуваків та тихо сповзаючий дах. В дупу там грають, але основний акцент точно не на цьому.
Остап Українець "Малхут", "Канцелярія хрестових походів", "Дискордія".
Пан автор гарно перекладає, тож мені стало цікаво, як пан автор пише. Іноді так можна знайти гарних письменників/письменниць.
"Малхут", "Канцелярія хрестових походів" та "Дискордія" – це три частини станіславського циклу. Умовного циклу. Бо перший та третій романи розказують про XIX сторіччя, а другий про XVII. Плюс перший та третій розказують про одного й того ж персонажа – Іґнація Камінського. Але проблема в тому, що пан Камінський – особа історична і завдяки цьому з'являються деякі моменти, але, поговорімо про романи послідовно.
Прогулюючись уздовж задньої стіни, хлопець несамохіть зазирав досередини крізь вікна, – величезні! достатньо великі, аби в них пролізла доросла людина, – вихоплюючи знерухомлені фрагменти нутра аристократичного світу. Першим повз нього пропливло найвужче вікно, темне, й оказіональна рука, зупинена скляною шибкою, вказувала на те, що в цій комірчині когось або вбивають, або грають.
Малхут. Це історія життя Іґнація Камінського, до якої причепились загадкові таємні ордени. Поєднання історичного й вигаданого тут як в Еко, Брауна, гуситській трилогії Сапковського. Магічне тут на рівні забобонів, історичне тут вкрай достовірне. І це – історичний роман. Історичний роман, який перескакує з десятиріччя на десятиріччя, не намагається прив'язати читача до персонажів, бо ви ж їх ніби й маєте знати, як історичних особистостей, а це просто таке незвичне трактування звичної історії. Є тіко одна проблема. Якщо ви не знаєте потрібного історичного періоду – вам гаплик.
– Мій батько з Вишнівчика, а не фон Вішновіц, тому моя проблема, певно, в тому, що я поляк, – скрушно відповів Камінський.
– Що, знову повстання готуєте? – так само бадьоро поцікавився фон Сенец.
Камінський отупіло глянув на кавалериста.
– Та боже, пане, чи ти не поляк? Що тут гадати. Якщо мене через сто років розбудять і запитають, що роблять люди в Галичині, я скажу – бунтують. Або поляки проти якоїсь імперії, або русини проти поляків. То як там повстання?
– Пан повірить, якщо я пану скажу, що я не знаю?
До всього цього у "Малхута" є технічні проблеми ранньої творчості. Пам'ятаєте "Людину, що продала Місяць"? Ну, там ще сюжет більше нагадував конспект, а інфодамп йшов за інфодампом. Тут ви будете відчувати те ж саме. Мова роману – беззаперечно гарна. Персонажі – ходульні та про них нічого достеменно не розказано. Текстового м'яса тупо нема, і це я плачусь на малість тексту. Поєднання історичного та історичної фікції гарне, але це на моє дівоцьке око. Може розумніші люди й знайдуть до чого приколупатися.
– Слухай сюди, школярику. Спати ти вже однаково не будеш, бо я над тобою стогнати буду голосніше, ніж Стеха під тобою.
Канцелярія хрестових походів. Це приквел, якій здебільшого розказує про ті самі таємні ордени з "Малхуту". Оскільки сюжет більш вигаданий, а не історичний, то стало краще. Деякі персонажі беруть своє щєстє у свої руки й наливаються життєм. Історичних постатей нема (ну а якщо й є, то про них відомо стільки, що можна вигадувати все своє). Розбудова фортеці в Станіславі (Івано-Франківську), життя невдалого церковника, молодого будівничого, сім'ї єврея-корчмаря, сільської відьми та відлюдника поєднується в єдину й доволі звабливу картину. До цього роману претензій жодних, гарний та розважальний історичний роман.
– Мало хто нині мурує шестигранні фортеці, бо то є висока наука, яка поки відкрилась не кожному. Між тим, саме досконала форма допомогла місту вистояти три роки тому, коли зруйнували Галич. І брак сеї форми – то причина всіх наших невдач. Я знаю, що шляхта винить у тому все на світі, дехто каже навіть, що в прапорі проблема, що треба поміняти місцями верхню і нижню смуги – тоді заживемо. Але то все дурня. Насправді сила Христа – не в прапорах і корогвах, а в фортецях, котрі боронять його віру перед силами пекла.
Дискордія. Та ну.... Стало гірше. Гірше не в порівнянні з другим романом, а в порівнянні з першим. Роман ніби й то товщий, але якщо в першому томі було недостатньо пояснень контексту, то тут стаються підступні атаки Вікіпедійних статей. Персонажі трохи живіші аніж у першій, але вам знову треба шарити за контекст. І ця книжка ну дуже стереотипно для чоловічої авдиторії. Себто вся увага якимось політичним розборкам, а не людським стосункам. Хоч щось я розуміла завдяки Піскорському та Раку (які говорять про ту ж проблематику). Але у них було краще та персонажецентричніше. І у Ваври було краще. І у Сапковського було краще. Я витримала 70 сторінок й пішла за небокрай, бо всьо. Я змучилась від такого концентрату історизму в історичному романі.
У русинській мові в нього чувся страшний валаський акцент із оканням та иканням, і місцеві русини з усіх сил старалися заговорювати польською, щоб тільки уникнути такої наруги над власною мовою.
Підсумовуючи. Це не ідеальна, але в принципі гарна трилогія історичних романів. Так, особисто мені вона не зайшла, бо не зійшлось усе, починаючи з інтересів та закінчуючи статтю. Але мова – гарна, історичний аспект – гарний, персонажі – норм (якщо ви не персонажецентричні. Я не з таких людей і в цьому проблема). Коротко кажучи – це гарний, але дещо не мій цикл. Якщо ви полюбляєте історично-історичні романи, то вам мало б зайти.
Григорій Квітка-Основяненко "Конотопська відьма".
Це серія української класичної літератури від Вівата відрізняється тим, що вони зробили прикольний та мінімалістичний стиль серії, а також тим, що використовуються твори не зі шкільної програми.
"Конотопська відьма" це збірка з одинадцяти повістей. Без шкільної "Марусі", зате з не менш меметичною "Конотопською відьмою". А, і ще є передмова, в якій розказують про контекст творчості Квітки-Основ'яненка, його важливість для української літератури та чому двоє оповідань в збірці перекладені з російської. Про що передмова не говорить, так це про те, що ця книжка - невимовно нудна. Або ж, якщо культурно, має витончені вайби високої української літератури XIX-го сторіччя.
Чотири з історій - містичного характеру ("Мертвецький великдень", "Конотопська відьма", "От тобі й скарб", "Перекотиполе"), інші ж розповідають або про якусь побутову кумедію, або мають історичні нахили, одним словом - вони більш реалістичні.
В принципі, я розумію, що в контексті, для свого часу, бла-бла-бла, описовий аспект історій Основ'яненка був проривним та створював щось нове. Але особисто для мене, це просто нудні описи заради того, щоб показати, що автор уміє писати докладні й літературизовані описи. Якщо вам це цікаво - ура, не саркастично рада за вас.
Всі історії мають чітке й вкрай очевидно прописане моральне повчання. Погані люди за свої погані справи отримають покарання. Хороші люди за свої хороші справи отримають християнську нагороду, зазвичай на тому світі. Просто люди, які хоча б раз зробили щось не лавфул гуд, теж отримають покарання. А нема шо тут виступати.
Сама "Конотопська відьма" читалась ледь не найжахливіше. Це найбільша повість у збірці й в процесі читання я неіронічно хотіла спати. Найкраще зайшла друга половина "Мертвецького великодня", в якій Основ'яненко детально описував зовнішність та поведінку збіговиська трупаків. Було весело й вигадливо. Трохи нагадувало "Еша проти зловісних мерців".
Про технічно-естетичне, себто про кольоровий зріз. Ідея гарна, реалізація ні. Малюнок на зрізі з'їхав убік й частково з'ївся. У "Рівновазі" Винниченка та ж проблема, якщо що, а от "Невеличкій драмі" Підмогильного пощастило більше. На форзаці теж є малюнки за мотивами обкладинки, не один в один, якщо що.
Тагере Мафі "Знищ мене".
"Знищ мене" - претензійна назва, ефектна обкладинка, постапокаліптичний сетинг. Та що ж ви отримаєте в результаті?
Моє знайомство з Тагере Мафі почалось з "Whichwood", це була друга частина з янг-едалтової казкової дилогії. Пізніше я прочитала й першу частину з цієї дилогії, але "Furthermore" виявився переказом "Аліси" й був не таким прекрасним, як "Whichwood" - зимова арабська казка з сентиментальним сюжетом. Тож так, "Whichwood" мені сподобався настільки, що я взялась за читання "Знищ мене" - очевидно не мою серію жіночих любовних романів.
Дрантя прикриває мої кістки, троянди пломеніють на обличчі.
Він розглядає моє тіло, його погляд повзе так повільно, що змушує моє серце калатати. Я ловлю трояндові пелюстки, коли вони опадають з моїх щік, пливуть навколо мене, видаючи моє нікчемне боягузтво.
*Сюжет. *У світі все пішло не так, тож владу у свої руки взяли ПВК. Екологія в дупі, соціальні інституції в дупі, все і всі в дупі, ще й з'явилися люди з нелюдськими здібностями. Наприклад, Джульєтта (наша головна героїня) вміє вбивати доторком. Через це вміння у Джульєтти фігові стосунки як з батьками, так і зі світом. І взагалі вона сидить в психлікарні тюремного типу. Тож, якщо вам здається, що Джульєтта любить нити, то пам'ятайте, в неї є на те вагомі причини.
Але ось (!) в камеру до Джульєтти кидають Адама - друга дитинства, який чи то пам'ятає, чи то не пам'ятає її. З цього й починаються любовні пригоди (з дрібкою антиутопії та постапока для годиться) Джульєтти й зграї мужиків навколо, всі з яких безумовно зацікавлені в нашій прекрасній героїні. За першу книжку вона знайде аж трьох потенційно зацікавлених в ній особин чоловічої статі. А книжка ж тоненька, тож мені вкрай цікаво - що буде далі?
То що ж таке "Знищ мене"? Це термінальна жіноча арабська проза, що й не дивно, зважаючи на те, що пані Мафі є американкою іранського походження. І це...це...це концентрат шьоджьо. Від антиутопії/постапоку тут тільки кволі зовнішні елементи, на які ніхто не звертає увагу й які потрібні тільки для того, щоб хтось з потенційних сексуальних партнерів Джульєтти міг нею керувати/підкорятися. Ролеплей наше все, якщо коротко. Ну й звісно, всі головні герої будуть пацифістичними сонечками, які ніколи не забруднять руці кровкою. Бо це постапок! Бо у світі треш! Тому треба не вбивати й знов і знов отримувати нові етапи проблем від все тих же антагоністів.
З іншої сторони... Будьмо реалістами. В такі цикли приходять, щоб подивитися на гарних хлопчиків з багатим внутрішнім світом й звабливою зовнішністю, а не заради того, щоб отримати сіру мораль й складні рішення. А саме в цьому пані Мафі чітко дотримується вимог жанру. Тож, якщо ви хочете почитати жіночий любовний роман з надмірними арабесками описів - вам сюди. Хочете чогось більшого - шукайте деінде.
Стосовно видання. Зріз сріблястий, по суті не осипається. Ура. Обкладинка - софт-тач. Лискучі частини (райдужка ока та назва) вкриті незвичним покриттям з пухирцями. На доторк - цікаво й незвично.
Шановні, якщо вам сподобався цей текстик та хочеться більше чогось на кшталт нього, то запрошую вас сюди, в ТҐ, де все написане мною з'являється раніше. А іноді й взагалі з'являється тільки там.
Топ коментарі (2)
"Двері в літо" додав у свій список, дякую
Там ще через місяць "Лялькарі" будуть. Вони... більш рофланські та експлуатаційні, але теж нічо так. Сподіваюсь, що КСД продовжить його видавати. Зважаючи на те, що до "Лялькарів" є зовсім не необхідна передмова, яку вони купляли окремо, то в мене навіть є трохи сподівань на це)