Остання з нас. Рецензія на "Фуріоза: Шалений Макс. Сага"

Дев’ять років тому вийшов король бойовиків — "Шалений Макс: Дорога гніву". Він приголомшив своїм химерним жорстоким постапокаліптичним світом та скаженою нестримною енергетикою як глядачів, так і критиків.
Ще до початку фільмування "Дороги гніву" у Джорджа Міллера був готовий сюжетний каркас приквелу про Фуріозу. Після виходу картину жартівливо називали "Фуріоза: Дорога гніву", адже Фуріоза, зіграна Шарліз Терон, більше походила на головну героїню, ніж Макс у виконанні Тома Гарді, ім’я якого винесено у назву.
Тепер, коли закономірно ім’я Фуріози знаходься у заголовку, розповідаю, чи заслуговує "Фуріоза" бути в одному рядку з "Шаленим Максом".

"Фуріоза: Шалений Макс. Сага" не обтяжує себе експозицією. Після короткої класичної передмови у дусі "Шаленого Макса 2" (1981) (до речі, заставки у серії ігор Fallout з крилатим висловом "war never changes" є алюзією на цю передмову), починається нескінченний вир подій. Маленьку Фуріозу (Аліла Браун) викрадають з Зеленого місця — матріархального поселення з чистою водою та зеленню посеред пустощів. Її мати Мері Джабасса (Чарлі Фрайзер) кидається за грабіжниками навздогін. Мати й донька розуміють, що нападники в жодному разі не повинні доповісти своєму ватажку про розташування їх домівки. Дівчинку все ж таки доставляють до табору місцевого лідера Дементуса (Кріс Гемсворт). Ексцентричний та божевільний, навіть за мірками цього світу, він саджає Фуріозу у клітку та нарікає своєю донькою.
Сюжет стрічки вкрай простий, та вкладається в ті кілька речень, якими описується минуле Фуріози в "Дорозі гніву". Вносить хаос в прокладений заздалегідь маршрут Дементус, який кидає виклик імператору Цитаделі Несмертному Джо (Лейчі Галм).

Історія розбита на глави, в проміжку між якими відбувається таймскіп. Задля того, щоб подружити розбиття на глави з постійною динамікою, Джордж Міллер не обтяжує себе поясненнями, що відбувалось між главами. Тобто левова частина пригод та випробувань головної героїні залишається за кадром. Глядача ставлять перед фактом — її статус-кво змінився, і вона тепер займає ось таке положення.
Можна прийняти, що літопис життя жінки в постапокаліптичному світі складається з постійної боротьби за виживання, і природно передати це через набір екшен-сцен. Однак, через це виникає відчуття, немов дивишся щось на кшталт фільму-компіляції з кращими моментами уявного багатосезонного серіалу про Фуріозу.

Як і в "Дорозі гніву" Джордж Міллер розповідає про світ та героїв кінетичними засобами, завдяки артдизайну, монтажу, динаміці. І актори грають відповідно, використовуючи невербальну комунікацію як основний спосіб розповісти про свого героя. Спостерігати за Анею Тейлор-Джой у ролі Фуріози ми будемо лише з другої половини фільму. Вона майстерно передає емоції мімікою та поглядом, адже у її героїні всього лише 30 реплік, більшості з яких можна було б позбутись,
Головна героїня сильна та здатна пристосуватись до будь-яких обставин, і переповнена гнівом на несправедливий світ. Втім вона одна з небагатьох, хто посеред пам’ятнику людської спустошливої тупості та жорстокості, вірить у здобуття надії та спокути.
Вся історія Фуріози про шлях до повернення надії для людства у створеному ним самим пеклі. Але надія зникає немов ілюзорний оазис у пустелі, чим більше ти докладаєш зусиль, щоб її досягнути.
Напротивагу їй виступає антагоніст Дементус, який впивається божевіллям та жорстокістю, бо втратив віру у людство. Подібний типаж антагоністів доволі заїжджений, втім Кріс Гемсворт дуже яскравий в цьому образі.

Однак, під фінал фільму Джорджа Міллера або зрадило почуття смаку, або він вирішив когось переконати, що знімає не зовсім безглузді бойовики. Конфлікт між Дементусом та Несмертним Джо вирішується завдяки нарізці погонь та вибухів під пафосний монолог про те, як людство навіть на власних кістках не припиняє воювати. Що, по-перше, черговий таймскіп подій, які хотілося б побачити, а по-друге, незграбні балачки про те, що до цього режисер демонстрував без слів. Ніби цього було замало, за цим йде ще більш непотрібний діалог між Фуріозою та Дементусом.
Після такого фіналу враження, від в цілому гарного та винахідливого фільму, залишаються суперечливі.

Даний приквел був приречений не виправдати очікування. Бо перший фільм викликав "вау-ефект", і став однією з головних кіноподій минулого десятиріччя. Зроби Міллер копіпаст "Дороги гніву", всі б журили його за самоповтор. А зробити щось кардинально нове у тому ж всесвіті — щось з області фантастики.
Тому режисер пішов компромісним шляхом. Він зберіг шалений дух та безпрецедентну увагу до деталей притаманні оригіналу, а в деяких неймовірних екшен-сценах навіть перевершив сам себе. Як візуальному видовищу "Фуріозі" майже немає рівних.
Проте як історія дорослішання, та історія про протистояння банд в постапокаліптичному сетингу, кіно вийшло занадто поверхневим та епізодичним.