Наближається черговий привід посперечатись в інтернеті . А саме оголошення лауреатів премії "Оскар" за 2023 рік.
З кожним роком уявлення про типового номінанта на Оскар стають все більш розмитими. Так серед головних претендентів на премію виділяється фільм грецького режисера Йоргоса Лантімоса "Бідолашні створіння (Poor Things)".
Але вражає навіть не те, що таке химерне авторське кіно стає одним з головних претендентів на Оскар, а те, що режисер отримав творчу свободу і захмарний бюджет, щоб втілити подібний проєкт.
Тож згадуємо, як Йоргос Лантімос пройшов шлях від грецького телебачення до світового визнання.
Афіни ("Кінетта", "Ікло", "Альпи")
Йоргос Лантімос, за власними словами, ніколи не думав ставати режисером. Дійсно, було б зухвало мріяти про кар’єру режисера художнього кіно в країні, де відсутня кіноіндустрія. Він вступив до Грецької школи кіно та телебачення Ставракос, сподіваючись працювати над рекламними роликами та музичними кліпами.
Поставлена перед Йоргосом малоамбітна мета була досягнута: він понад 10 років працював фотографом і режисером кліпів та реклами. У цей період він навіть був співрежисером комедії для грецького телебачення ("Мій кращий друг"), яку зараз не знайти у вільному доступі, та входив до складу креативної команди, відповідальної за постановку церемоній відкриття та закриття Олімпійських ігор 2004 року в Афінах.
Увага: кліп, знятий власником 4 премій Каннського кінофестиваля, 2 премій Венеціанського фестиваля, премії Британської кіноакадемії та Золотого глобуса.
Першою повнометражною роботою Йоргоса Лантімоса стала "Кінетта" (2005).
Кіно було зняте на чистому ентузіазмі за власні кошти. Його створення стало можливо завдяки групі однодумців Йоргоса, з якими він познайомився під час роботи у медіасфері. З деякими з них Йоргос буде працювати і надалі: Йоргос Мавропсарідіс — монтажер всіх його майбутніх картин, Тіміос Бакатакіс — оператор всіх фільмів до "Вбивства священного оленя", Афіна Рахель Цангарі — продюсерка перших трьох фільмів.
"«Чому б нам просто не піти та не зняти фільм самим?» Нам не потрібно багато. Візьмімо камеру, сплатимо фільм, лабораторію, заплатимо акторам, поїдемо кудись і просто щось знімемо. Подумаєш? Я ніколи не думав, що люди дивитимуться це! Я думав, що ми це покажемо нашим друзям, і вони будуть раді, що ми це зробили."
Йоргос Лантімос (The Guardian, 2023)
Події фільму відбуваються у грецькому курортному містечку Кінетта. Поліцейський у цивільному, фотограф і молода покоївка місцевого готелю займаються реконструкцією, або імітацією, нападів. Хоча достеменно зрозуміти сюжет і сенс буде складно навіть звичним до авторського європейського кіно людям.
"Кінетта" (2005)
Актори з кам’яними обличчями ходять пустинними локаціями. Діалоги між ними майже відсутні. Знято все на тремтячу ручну камеру. Щоб скласти у своїй голові цей перебіг сцен в щось цільне потрібно мати неабияке терпіння та бажання копирсатись в подібного роду кіно, тож його складно комусь порадити.
Однак в "Кінетті" присутня більшість тем і мотивів всіх наступних творів Лантімоса, та закладений фундамент його творчого підходу.
"Кінетта" (2005)
"Ікло" (2009), другий фільм Йоргоса Лантімоса, хоч і залишався маленьким некомерційним проєктом, був зроблений вже більш професійно й осмислено. Це кіно, разом з фільмом Афіни Рахель Цангарі "Аттенберг" (2010) окреслили терміном "грецька химерна хвиля". Хвилька досить невелика, адже, окрім зазначених режисерів, інших гучних авторів ми досі не побачили. Однак це і не повний штиль, що панував в грецькому кінематографі до нині.
"Ікло" (2009)
Сюжет фільму розгортається у будинку на околиці міста, де живуть мати, батько і троє дітей. Діти, якім вже за 20 років, ніколи не виходили за межі будинку. Їх батьки повністю формують їх світогляд та поведінку, не допускаючи впливу зі сторони. Так вони їх переконали, що літаки, які пролітають над ними, іграшкові, а «кіт» — це найстрашніша істота у світі. Головне правило, якому повинні слідувати дорослі діти — не можна покинути будинок, до тих пір, поки у тебе не випаде праве ікло.
"Ікло" (2009)
"Ікло" ідеальне втілення "європейського артгауза". Весь фільм мозаїка з метафор, складена з маленьких метафоричних сцен. В ньому "нічого не зрозуміло, але дуже цікаво". В ньому присутні сексуальні сцени, позбавлені еротизму. Він дешевий, але іноді естетично яскравий. Він створений провокувати, та відкритий до інтерпретацій.
Серед інших "Ікло" вирізняє іронічна інтонація, яка не тільки приглушує пафос, але й ледь помітно підморгує, натякаючи, що це такий симулякр, пародія на типовий "європейський артгауза". Саме в цьому вбачається секрет успіху та привабливості фільму: він з одного боку втілює певні очікування від "маленького грецького кіно з Каннського фестивалю", а з іншого порушує їх та дивує.
"Ікло" (2009)
Наступний фільм Йоргоса Лантамоса, під назвою "Альпи" (2011), не отримав такого визнання, як минулий. Хоча в основі його сюжету лежить нетривіальна концепція.
Група диваків, що називає себе «Альпи», пропонує послуги людям, які нещодавно втратили близьких. Вони грають роль померлого: перевдягаються в його одяг, переймають характерні звички та особливості поведінки. Нібито це повинно допомогти рідним цієї людини звикнути до втрати. "Альпіністи" також вигадують безліч абсурдних правил та ритуалів всередині свого угрупування. Одна з чотирьох учасниць команди, молода медсестра, починає прагнути назавжди замінити померлу людину. Лідеру їх маленької банди це не подобається. Як і батькам померлої дівчинки.
"Альпи" (2011)
"Альпи" схожі на "Кінетту" здорової людини. Тут також група людей прагне грати в імітацію чужого життя. У них наче немає якоїсь мети, однак відсутність мети у всіх різна. І все не починається, і не закінчується, бо герої знаходяться в межах статичних холодних кадрів, з яких немає виходу.
Третя картина Йоргоса дуже важка для сприйняття. В ній відсутні пояснення, презентація героїв, емоції, діалоги, здоровий глузд. Це зроблено навмисно, і художній метод в цьому випадку знаходиться в гармонії з ідеєю фільму. Однак режисер довів цей метод до крайності на межі несмаку. Йоргосу потрібно було щось змінювати, щоб не стати автором однакових фільмів, які б з часом почали всіх дратувати. На щастя, він був готовий до змін та експериментів.
"Альпи" (2011)
Лондон ("Лобстер", "Вбивство священного оленя", "Фаворитка", "Бідолашні створіння")
Йоргос Лантімос переїхав у Велику Британію, адже там було значно більше перспектив і можливостей для створення кіно. Його подальші проєкти зняті завдяки потужностям кіностудій з найвідомішими акторами сучасності зі всього світу. Вирізняє грецького режисера від більшості його колег, що пройшли шлях від "провінційного" кіно до "великого бізнесу", те, що він продовжував робити те, що йому подобається, а не те, що треба.
І стало це можливо завдяки першій англомовній картині режисера, під назвою "Лобстер" (2015). Кіно отримало різні нагороди та номінації, було відносно успішним в міжнародному прокаті. Та, найголовніше, магія черезтинного радіо, завдяки якому популярність фільму донині зростає, а культовий статус закріплюється.
"Лобстер" (2015)
Зав’язка полягає в тому, що в найближчому майбутньому людей без пари відправляють у спеціальний готель. Там вони зобов’язані знайти собі коханого/ну протягом 45 днів. Якщо їм це не вдається, їх перетворюють на обрану тварину і відпускають у ліс.
Йоргос Лантімос і раніше створював фантастичні гіперболізовані світи, однак вперше він створив кіно в жанрі наукової фантастики. Потрібно зважати, що це дуже умовна фантастика. Щось на кшталт творів Курта Воннегута, де фантастичний світ використаний, щоб в епатажній формі підіймати суспільні та філософські питання під незвичним кутом.
Йоргос Лантімос та сценарист, Ефтіміс Філіппоу, своєю варіацією на тему антиутопії вловили zeitgeist, дух часу, показавши, як могла б виглядати спроба вирішити проблему самотності завдяки соціальним інститутам.
"Лобстер" (2015)
"Лобстер" продемонстрував вміння режисера працювати з акторами. Що раніше було неочевидно через їх специфічну манеру гри. Вони все ще грають малоемоційно, однак вже не схожі на прибульців, що вчаться імітувати людську поведінку. Тепер вони схожі на людей, які вчаться імітувати прибульців. Тож персонажів стало простіше зрозуміти, і відповідно їм простіше співпереживати.
Четверта картина Йоргоса повільна, як і минулі. Однак вона тримає увагу глядача завдяки тому, що майже кожна сцена в ньому цікава. Звичні речі показані візуально та образно привабливо. А незвичні такі химерні, дискомфортні й загадкові, що неможливо відірватись. Тож це ідеальний кандидат для знайомства з режисером. Навіть якщо кіно вам не сподобається, навряд вам буде нудно під час перегляду.
"Лобстер" (2015)
"Вбивство священного оленя" (2017) частково є екранізацію трагедії Евріпіда "Іфігенія в Авліді".
Стівен Мерфі (Колін Фаррелл) — геній кардіохірург, харизматик, чоловік. Він щасливо живе зі своєю прекрасною дружиною Анною (Ніколь Кідман) та їх дітьми. Стівен також піклується про підлітка на ім'я Мартін (Баррі Кеоган). Дивні стосунки з цим хлопцем призводять до жахливих наслідків. І тепер перед чоловіком стоїть складний вибір — він має принести в жертву когось зі своєї родини.
"Вбивстсво священного оленя" (2017)
Перед нами найбільш постмодерністський фільм режисера. Раціональний стриманий головний герой, поміщений в обставини давньогрецької трагедії, де балом заправляють пафос та фатум. Він майже весь фільм шукає логічне пояснення всьому, що відбувається. Донька ж головного героя пише твір про "Іфігенію в Авліді", тож одразу приймає правила гри. А коли антагоніст пояснює свої наміри, він буквально кричить, що все це метафора. Тож кіно здебільшого складається зі специфічного чорного гумору, зав’язаного на грі з традицією давньогрецького театру.
"Вбивстсво священного оленя" (2017)
"Вбивство..." можна сприймати не бувши знайомим з першоджерелом. Адже це ще і трилер з гнітючою атмосферою, в якому огидні персонажі вирішують моральні дилеми та шукають винного у своїх бідах.
Візуально кіно динамічніше за попередні твори режисера. Камера частіше літає за героями, а не статично спостерігає за ними. І саме тут починається любов Йоргоса до ширококутних об'єктивів, що будуть важливою візуальною складовою наступних його картин.
В підсумку, це не найкраще кіно в режисерському доробку. Неможливо достеменно передбачити, які емоції та відчуття воно у вас викличе. Однак воно їх точно викличе.
"Вбивстсво священного оленя" (2017)
"Фаворитка" (2018) була створена дочірньою кіностудією Діснея — Searchlight Pictures. Грецький режисер виступив як найманець: у студії був сценарій (написаний Тоні МакНамарою та Деборою Девіс), і для його втілення найняли Йоргоса Лантімоса. Знімальна команда майже повністю складається з нових для режисера людей (окрім монтажера Йоргос Мавропсарідіса та акторки Рейчел Вайс).
Історична драма с жіночим ансамблем на перших ролях, це трохи не те, чого очікуєш від Йоргоса Лантімоса. З іншого боку порушення очікувань це саме те, що від нього очікуєш.
"Фаворитка" (2018)
У XVIII столітті на троні Сполученого Королівства перебувала Анна I (Олівія Колман). Хвороблива, інфантильна та некомпетентна королева не здатна самостійно керувати державою. Тому фактично влада знаходиться в руках її близької подруги та коханки Сари Черчилль (Рейчел Вайс).
До двору прибуває Ебігейл (Емма Стоун), кузина Сари, зі збіднілої аристократичної родини. З часом вона також стає фавориткою королеви.
Від того, яка з фавориток залишиться біля королеви залежить не тільки їх власне виживання та доля Анни, але й життя всієї держави, що знаходиться у стані війни з Францією.
"Фаворитка" (2018)
Той випадок, коли гарний сценарій потрапляє до крутого режисера зі своїм баченням, а головні ролі отримують неперевершені актори.
В картині присутній баланс між класичною костюмованою драмою з панянками в елегантних сукнях, та панами у смішних перуках, що плетуть інтриги в перервах між любовними пригодами, та епатажною ірреальною сатиричною комедією. Візуально картина також стрибає від вишуканої стриманості до гротеску.
І це перша картина Йоргоса, в якій приділяється увага характеризації персонажів. Їх поступово презентують та розповідають про їх минуле. Три акторки у головних ролях створюють об'ємні та суперечливі образи.
Завдяки цьому "Фаворитка" є свіжим поглядом на жанр. Складно назвати схожі фільми. І проблематично навісити на нього якісь ярлики. Так "Фаворитку" можна вважати як профеміністичною, так і скептичною щодо girl power. Однак чого в картини не відняти, так це творчу енергію її творців, поєднану з людяністю і співчуттям.
"Фаворитка" (2018)
"Бідолашні створіння" є екранізацію однойменного роману Аласдера Грея. Йоргос Лантімос вів перемови з письменником стосовно екранізації понад 10 років тому. Звісно ж першоджерело зазнало значних змін при адаптації, однак основна фабула залишилась незмінною.
По сюжету потворний вчений Ґодвін Бакстер (Віллем Дефо) оживляє померлу жінку, що зчинила самогубство, пересаджуючи їй мозок її ненародженої дитини. Так, це алюзія на "Франкенштейна" Мері Шеллі. Тож події розгортаються в альтернативній Вікторіанській епосі. Або глядач бачить звичайний світ очима химерної головної героїні, Белли Бакстер (Емма Стоун). Далі історія йде стопами "Піноккіо" — Белла Бакстер буде мандрувати світом, намагаючись збагнути світ та знайти себе.
"Бідолашні створіння" (2023)
Режисер називає Емму Стоун співавторкою фільму. На її героїні дійсно тримається вся картина. Ось як Беллу Бакстер описує сам Йоргос Лантімос:
"Вона ніколи не розуміла, що таке сором, тому вона абсолютно вільна віддати свій розум, свої думки, своє тіло, що завгодно. Людина, яка не була сформована специфічним чином, щоб сприймати світ певним чином. Вона може почати з чистого аркуша, і це дає їй набагато вільніший погляд на речі. Це 28-річна жінка, яка до того часу жила життям, яке її явно не задовольняло."
Тож "Бідолашні створіння" це ще й більш смілива, провокативна та тонка версія "Барбі" (2023).
"Бідолашні створіння" (2023)
Вам варто подивитись останній фільм Йоргоса Лантімоса "Бідолашні створіння", якщо ви досі цього не зробили.
Неважливо, яке кіно ви полюбляєте та як ставитись до режисера. Перегляд цієї картини буде одним з найяскравіших кіноекспіріенсів у вашому житті.
І це кіно, стосовно котрого будуть використовувати такі лайливі терміни як magnum opus та instant classic. Він вплине на кіноіндустрію, його будуть покадрово аналізувати, та регулярно згадувати в інфополі.
Про що знімає Йоргос Лантімос
На перший погляд, може скластись думка, що рання творчість Йоргоса Лантімоса майже не співвідноситься з двома його останніми роботами. Причиною тому є той факт, що режисеру властивий творчий пошук. Та те, що спочатку він знімав дуже дешеве "артгаузне" кіно, а зараз він має великий бюджет та можливість працювати з найкращими спеціалістами в індустрії.
Однак він зберіг звичку не допускати зайвих витрат грошей, завдяки чому його кіно виглядає так, ніби має бюджет у два-три рази більший. При цьому навіть зараз він продовжує знімати на кіноплівку, і майже не використовує штучне освітлення під час зйомок.
Фото Йоргоса Лантімоса (GUCCI (SS20))
Головна відмінність між ранніми та теперішніми роботами Йоргоса Лантімоса полягає в тому, що в ранніх відлунювала грецька проблематика.
Так в його перших картинах завжди є чоловіки, які жадають нав’язати авторитарні патріархальні відносини. Також є інші персонажі, які жадають виконувати накази, адже не здатні самостійно відповідати за своє життя.
Відчужені небагатослівні герої демонструють невміння комунікувати один з одним. Відносити між ними штучні. Вони нездатні відчувати та демонструвати емоції.
Оплотом "традиційних" цінностей в "Іклі" виступає сім’я, в якій і формуються забиті, загублені соціальні інваліди.
Тому одною з головних тем трьох перших картин Йоргоса Лантімоса є суспільна проблематика Греції середини 2000-х. Це погляд на Грецію та її проблем очима режисера та людей його покоління напередодні економічної кризи. З властивими режисеру чорним гумором, сатирою та гротеском.
Фото Йоргоса Лантымоса (V (TAYLOR HILL))
"Грецькому періоду" властивий сюжетний троп, коли персонажі зображають акторів, які грають роль. Зрозуміло, що хоче сказати режисер: ми всі граємо соціальні ролі, і не можемо їх позбутись, навіть якщо забажаємо.
Однак це ще про знімання фільму, в країні, в якій відсутня кіноіндустрія. Тобто Йоргос Лантімос ніби грає у створення кіно, іронізує над самою ідеєю подібного заняття. Водночас він грає у "авторський артгауз", навмисно нічого не поясняючи. Це такий метанаратив та гра з глядачем, в яких предметом рефлексії автора у творі стає сам творчий акт як такий.
Цікавим також є той факт, що в давньогрецькому театрі актори часто грали у масках, на яких були намальовані емоції.
Фото Йоргоса Лантімоса (VOGUE GREECE (SEA))
Чим же відрізняється кіно Йоргоса Лантімоса англомовного періоду?
В плані тематики майже нічим. Це також кіно про свободу. Внутрішню свободу в особистому житті, свободу людини в суспільстві, та свободу у творчості.
Однак режисер значно розширює проблематику. Тепер його кіно це сатира на людство як таке, а не на суспільство однієї країни.
Спроба зрозуміти людську природу. Чинників, що впливають на формування особистості.
Та просто посміятись над абсурдністю життя.
Цінно, що це не глузування з почуттям переваги. Це сміх, який має за мету спровокувати глядача на роздуми.
Топ коментарі (0)