Текст де автор на 1000 слів нахвалює Рюноске Акутагаву, фоном намагаючись заховати свою упередженість до японської культури.

Лірична Частина (Брама Расьомон)

Тиждень тому я все ж таки після тисячі днів і годин вирішив почитати Акутагаву. Він був в моїх планах на цей рік, однак набагато пізніше. Річ у тому, що у мене запланований величезний список філософської літератури у суровому порядку.

Але Бертран Рассел мене трохи втомив, не своїм текстом, а скоріше тим, що я не міг з його рядків взяти щось на “сьогодні”. Це звичайно нормально, його “Історія західної філософії” просто як підручник — великий науковий твір і він не має виконувати цих функцій, однак той же цинічний Сартр мені це давав.

Мені потрібно було щось трошки чарівне та реалістичне. Зазвичай я закриваю цю потребу, якимись аніме, однак в цей час я ознайомлювався з всесвітом ДжоДжо, який звичайно дуже мальовничий та чудовий, однак ніяк не веселий чи мрійливо обнадійливий. Хоч і в дуже квітучих кадрах, але він розповідає про реальний світ десь жорстокий, хах а десь дуже жорстокий.

Так я і прийшов до Акутагави. Це була десь 3тя година ночі, після того, як ми з Нікітою додивились останню серію ДжоДжо, яка була хоч і приємна, але ну по сумному приємна.

Мені не хотілось спати, після дуже драматичного завершення всередині мене бурлив океан енергії, яка намагалась вирватись з мене. Здалось, що мені конче необхідно написати якийсь текст про ДжоДжо, щоб якомога швидше випустити це все, однак після декількох спроб справа зовсім не йшла. Це було схоже на те, як я намагався осмислювати Сонні Боя, де навіть частинка пісні звідти викликала у мене ураган емоцій, які на жаль не складались в якісь словесні конструкції.

Розумію, що без контексту вона не особливо вас вразить, однак мені здається, що читати цей текст буде прикольно під цей трек. Можете увімкнути собі на фон.

Дідько, мені не можна відходити від основної теми, адже я згадав, як писав нашу новелу під трек з Гаррі Поттера “oh Children” і хотів ще про це написати 1000 слів. Але не будемо відвертатися.

Так от антураж вам відомий — 3тя година ночі. Я намагаюсь всидіти на місці і спати зовсім не хочу. І тут до мене в руки потрапляє збірник розповідей Акутагави “Усмішка Богів”. Перша розповідь — Брама Расьомон.

Так чисто для історичної та культурної довідки і ну це я ще фоном розтягую ваше очко Овертона, щоб продати вам ідею того що ці вузькоокі чінчонгі — наднація та надлюди.

Так от Брама Расьомон (не впевнений що Українською я правильно написав назву) — це такий собі аналог наших Золотих Воріт в Токіо, вони є і були частиною буддійського храму десь в районі Асакуси.

Побудовані вони були ще в 10 столітті, однак через те що Японія це дуже безпечне, з точки зору географії місце вони купу разів руйнувались ну і відповідно реставрувались. Те що від них залишилось на зараз це реставрація 1960 року після того, як в 1923 його зруйнував землетрус.

І от починаю я читати цей твір всього на 7 сторінок, який був максимально розхайплений з бажанням знайти тут щось неймовірне і захоплююче. Читаю про цього самурая, який нікому нахер не був потрібен. Читаю про вогник у башті, вбачаю у ньому надію, як для головного героя, так і для себе у ці нічні години. Відчуваю від нього тепло, радість та затишок. Сподіваюсь що от від підніметься на ту башту, знайде там все що він так шукав все життя, стане щасливим і все в нього (і у мене) буде добре.

Однак хих, це ж життя…. Хахха Не буду спойлерити, але як ви могли зрозуміти нічого хорошого там він не побачив та і сама історія нічим веселим не закінчилась.

І от сижу я такий вночі обманутий, можна сказати, м’яко кажучи в ахуї від прочитаного. Проганяю в голові купу думок, про наш сумний та зовсім не веселий світ. Думаю якого біса так все відбувається. Чому існують покинуті люди, чому словесна конструкція “по нужді” взагалі існує в цьому світі дотепер, коли економіка та виробництво у всьому світі дає можливість зробити з бідних африканських дітей за декілька тижнів величезних сумоїстів. І в моменті потоку цього всього лайна, цього всього бруду та мерзенного нальоту на нашій планеті, мені в моменті стає спокійно.

Адже Брама Расьомон так і продовжила стояти і стоїть дотепер. Після тайфуну Хагібіс у 2019, Землетрусу в Камамото 2016, Цунамі в Тохоку 2011 і буде стояти навіть після прийняття закону Безуглої про мобілізацію.

Мораль з точки зору Акутагави, напевно, була трохи в іншому, але ця історія в 3тю годину ночі зрезонувала з тими думками, які я усвідомлював раніше. Всі істини веж давно відомі та і шляхи по цьому життю вже пройдені. Він по суті один єдиний і для всіх однаковий, однак стартуємо ми з різних місць і позицій.

Десь ти геніальний художник, поцілований Богом у руки, однак твоя сімя це закінчені психи, через які у тебе їде кукуха (привіт Мунк), десь ти любиш щось більше за життя віддаєш всього себе працюєш більше ніж всі люди на світі, але тепер обганяє чувак, просто талановитіший за тебе (привіт Роналду). Десь ти можеш осягнути весь світ, описати, обмалювати, подарувати надію всім, але твоє тіло — твій ворог і ти можеш працювати дай боже декілька годин на тиждень (привіт Ніцше). Буває так що ти неймовірно талановитий, але з тобою вчиняють не чесно. Ти ведеш боротьбу з життям намагаєшся довести всім і собі в першу чергу, що світ помилявся. І в тебе виходить ти досягаєш успіху, однак ті хто тебе зрадив і став тією самою причиною несправедливості — успішніші за тебе (Привіт Дев Мастейн).

Але так чи інакше, не дивлячись на всі наші особисті проблеми, комплекси, дилеми, драми і все інше лайно, яке ми їмо на цьому світі кожен день пелюстки сакури однаково прекрасні і для Ніцше і для Дева Мастейна і для путін, Зеленського, мене, Владіка який діставав мене в дитячому садочку, моєї колишної та її нового чела, моїх друзів та касирши Маші з Сільпо. Просто не все це бачать, але сонце світить для всіх однаково і якщо прибрати все зайве за лапки все дуже просто, хоч і осягнути це “просто” зовсім не просто.

Брама Расьомон буде стояти, як будуть жити спалені в СССР книжки Хвильового, адже є ми і є щось вічне. Щось вічне народження чого закуте в моменті, хих, але ж і наше життя для всесвіту є момент!

Момент коли ти навчився набивати м’яч більш як 5 разів, моменті де твоя улюблена команда стає чемпіоном, моменті творчості де весь твій особистий досвід у симбіозі з твоєю душею народжує щось нове таке містично чарівливе. В моменті коли ти весняного вечора тримаєш холодну руку в своїй холодній руці і це народжує маленьке тепло для вас обох.

Вічне народжується з чогось зовсім не вічного. Ну а хаха логічний ряд ви можете продовжити самі. )

Не лірична частина

Закінчили зі словоблудністю. Тепер поговоримо про серьйозні речі. Той ліричний відступ, який я написав вище вийшов не просто так. Адже в своїх щоденниках Акутагава Рюноске не дарма зазначив перед своїм самогубством, що в той момент, коли все здавалось йому сірим та неймовірно болючим саме природа в той час здавалась йому найбільш привабливою та красивою за все життя.

Очевидно я не виправдовую його бажання закінчити своє життя, оскільки наші менталітети та культури трохи відрізняються. Особито для мене це слабкість, там же це відхід до пустого та спокійного небуття. Щось подібне нам показує Міядзакі той який автор серії Dark Souls в DLS до 3тої частини гри. Де дівчинка малювала картину в яку жителі Аріанделю могли б переселитися. Картину в темних тонах з крові темної души, в якій темно, спокійно під назвою “Попіл”.

Задля цієї картини Гаєль все життя збирав частинки темної душі. Він прирік себе на довічні страждання, втратив розум і здоровий глузд, але знавши про це заздалегідь зробив все так, щоб ми (гравець) прийшли і забрали готову темну душу вбивши його.

(Знову ці протиставлення, де спокійне і тепле місце побудовано такою ціною.)

В такому світі не буде егоїзму, максимально не задорого егоїзму, який вбивав все життя самого Акутагаву. Відсутність емпатії у більшості людей, вбивала його, як і вбиває, так чи інакше людей і сьогодні. Оскільки побачивши, щось ти вже на жаль не можеш це розбачити, те саме “горе от ума”, про яке ми не одноразово читали чи самі стикались з цим.

Факт в тому, що якщо ви задаєте собі трошки більше питань ніж це роблять інші, до вас приходить розуміння, що наш світ і життя не таке вже і прикольне, як здається нам, наприклад, в дитинстві. Весь наш шлях це довго дорога по пустелі під пекельним сонцем, без води та їжі. Однак саме задаючи собі такі питання, ми на відміну від інших можемо зрозуміти куди веде цей шлях?

Наприклад, як в тому ж творі Акутагави “Одержимість творчістю”, напевно, моєму найулюбленішому. Головний герой 62 роки страждає за своїм робочим столом вичавлюючи по слову кожного дня в надії написати щось величне. Величезна мука, коли мовчати ти не в змозі, однак все що виходить з під твого пера — зовсім не те що ти хотів там бачити. І все це заради митей, ночей, годин та хвилин коли наче сам Бог та всесвіт говорить твоїми руками.

І цю мить блаженства не переплутати та не порівняти ні з чим. Вони коштують всіх страждань, всіх опіків та пухирів на цьому шляху.

Перш ніж закінчити та закликати вас до читання цього чудового та чарівного автора, я б хотів ще трошки пройтись по декількох його творах, які зачепили мене найбільше.

Бататова Каша

Коли я читав цей твір, я точно знав що піду читати його батькам. Оскільки це така собі іронічно-сумна історія, яка дуже чітко перекликається з цінностями моєї родини.

На фоні інших його більш серйозних робіт, вона на справді доволі простенька, та легка. Однак тема самоповаги, та маленьких людських мрій та глобально побудови життя. навколо них — є дуже актуальною, та і що я таке кажу, вона буде актуальною завжди.

Носова хустинка
Цей твір з серіїї “хаха як же смішно ми живимо”. Це напевно твір Акутагави з найбільш тонкою іронією, та взагалі думкою, з тих що я читав.

У ньому ви зможете побачити прикольну, та іронічну відмінність західної та східної культур. Та і взагалі, як на мене, сам концепт дуже просто екстраполювати на інші речі.

Одержимість творчістю

Як я вже казав, чи збирався сказати — це мій найулюбленіший його твір. Муки Пекла, я ще не читав, вирішив залишити їх на десерт, так що все можете змінитись, однак саме цей твір люта жиза, кажучи простими словами.

Якщо творчість і взагалі будь-яка діяльність створення чогось, навіть якихось ексельок, для вас не чужа — ви точно зможете відчути те про що пише автор. Взагалі, хоч ти і відчуваєш цю духоту, в якій перебуває головний герой весь твір, ти все одно будеш задоволений завершенням.

Тютюн та Диявол

Ця розповідь розкриває і є такою собі рекламою окремої частини творчості Акутагави, оскільки вона дуже круто знайомить читачів з японською культурою, як такою. Їх легенди, міфи, релігія та видатні особистості та і загалом культурний код Клотера Рапая чудово можна зчитати з робіт Акутагави.

Грубо кажучи, мені здається, що навіть якщо ви нічого не знаєте про країну сонця що сходить, ви зможете відчувати її вайб після цього та інших схожих творів Акутагави.

Кінець

У Акутагави ще багато творів, які я не прочитав, а тому вам і не розповів. Окрім розповідей є есе та новели й найближчим часом я планую всі їх прочитати. Оскільки Акутагава, як на мене, є еталонним творцем з еталонним шляхом. Який своїм прикладом і своєю творчістю показує нам класний парадокс та оксюморон, який є у кожного в нашому житті. Те як можна дуже пристрасно та всім серцем любити те що робить тобі неймовірно боляче. І навіть розуміючи це, обирати не себе в почуттях, а почуття в собі!

Буду неймовірно щасливий, якщо ви підпишитесь на мій тг канал! https://t.me/isycheby