Mono no aware - що це таке і чим це може бути цікаво?

Прим. автора: Написання цієї статті зайняло в мене понад місяць. Багато що довелось передивитись, прочитати, щоб краще категоризувати. Тому буду вдячна за увагу та лайк)

Моно но аваре (яп. 物のあわれ, «Сумна чарівність речей») - естетичний принцип, характерний для японської культури починаючи з періоду Токугава.

У класичній японській традиції моно но аваре - емоційний відгук, схожий на зворушення очевидною і прихованою красою речей і явищ, з обов'язковим відтінком незбагненного смутку через відчуття ілюзорності й швидкоплинності всього, що ми бачимо.

У більш ранні періоди поняття, в період Токугави, "аваре" означало щиросердно-наївний подив чи захват, який породжують у людській душі враження від навколишніх предметів і явищ: співчуття, співпереживання, жаль, спрямовані безпосередньо на об'єкт. Чи бував у вас колись момент коли щось здавалось настільки красивим що на очі навертались сльози? Це один з проявів аваре, через емпатію людини. У мене таке частенько, тому я і зацікавилась цією темою.

"Аваре" висловлювало почуття просте і ясне, пронизане усвідомленням того, що у мінливості світу криється вічність. Моно но аваре - прагнення душі до вічних витоків речей, бажання вловити їхній сенс, який вислизає від людського розуміння.

В естетичних трактатах моно но аваре трактувалось як таке, що допомагає збагнути взаємопов'язаність, взаємну обумовленість природи та людини, внутрішню підпорядкованість усього у світі законам фатуму. Звідси в поезії - прагнення встановити зв'язок між з першого погляду далекими речами, розгледіти в них потаємну спорідненість усього у світі

Як моно но аваре проявляється в аніме культурі? Сучасні мангаки та новелісти продовжують вкрапляти у свої твори цю філософію, іноді повністю будуючи навколо цього сюжет, але це буває рідко.

Ви вже зрозуміли що тут може бути дуже тонка грань між іяшикей(або ж slice of life) та моно но аваре. Тому сприймайте цей список як мою варіацію на тему. Думаю головне чим вони відрізняються між собою є те що в іяшикей більше позитиву, більше яскравих кадрів чи романтизації буденного життя. Якщо хочеться підняти настрій треба дивитись іяшикей, якщо хочеться подумати про життя та порефлексувати краще дивитися mono no aware.

Одна цікавинка яку я помітила це те, що часто у творах на цю тему присутній цікавий світ зі своїми особливостями та історіями, але він не є ключовою фігурою тому його навмисно ставлять наче на задній план.

Sasurai Emanon

Твір заснований на однойменній новелі японського письменника Кадзіо Шінджі. Малюнок Цурути Кенджі. Манга складається з 3 томів та 37 глав.

Яскравий представник філософії моно но аваре та roadtrip. Історія про дівчину Еманон (що є акронімом до Noname) яка має пам’ять всіх своїх минулих перероджень за останні 3 млрд роки.

Вона подорожує з місця на місце без особливої цілі. Зустрічає різних людей, навіть закохується, милується красотою міста і природи, перероджується в нову себе і ніколи нічого не забуває. Манга наповнена пейзажами з Еманон на їх фоні - вона виглядає маленькою та одинокою. Манга легкий смуток, спокій, меланхолію.

Totsukuni no Shoujo

Даний твір складається з манги авторства Nagabe на 11 томів та 53 глави, а також екранізації повнометражного фільму 2022 року. Раджу подивитись, бо анімація виглядає дуже цікаво та нетипово, більше схоже на акварель сильно розбавлену водою, багато чорного чорнила, присутнє легеньке миготіння в анімації, а ще є моменти напруги де кадри стають грубими малюнками олівцем.
Є ще маленький спін-офф манга Totsukuni no Shoujo: [dear.] Bangai-hen та приквел на 10 хвилин, анімований у 2019 році.

Манга до речі є українською, купити можна у Мольфар комікс.

Тут доволі незвична естетика, підхожа під моно но аваре, можливо навіть надто сумна, але головна героїня як теплий сонячний промінчик повесні, тому вона трохи зігріє і вас і головного героя.

Давним-давно були бог світла і бог темряви. У той час як віддані богу світла відчували щастя й удачу, бог темряви обдурював людей і крав їхню радість. І тому, як свідчить легенда, бог світла вирішив покарати його, перетворивши на чудовисько. Розлючений цим, бог темряви використав своє покарання як прокляття, щоб заподіяти страждання іншим. Через свої дії він був вигнаний Назовні, де він і його жахливі діти повинні залишитися навіки, тоді як ті Зсередини ніколи не повинні вступати в контакт з кимось іззовні, щоб не бути проклятими огидною формою.

Маленьку дівчинку, на ім'я Шіва, знайшов Чужинець, якого вона стала кликати сенсей, бо він геть нічого не пам’ятав зі свого минулого життя; знав тільки що був людиною та мав родину. Колись він заразився прокляттям яке передається через дотики та став таким, зараз він живе одинаком, але завдяки Шиві його життя починає потроху набувати фарб. Він виглядає як дбайливий батько. І хоча вони не можуть торкатися, Сенсей піклується про Шіву як може, і разом вони живуть помірно щасливим життям. Але незабаром Шива опиняється в небезпеці не тільки ззовні, але й від себе подібних. Тому сенсей зробить усе необхідне, щоб її захистити.

Byousoku 5 Centimeter

Такакі Тооно та Акарі Шинохара друзі дитинства, але обставини, які не залежать від них, розлучають їх. Вони обіцяють підтримувати зв’язок, і хоча з часом відстань між ними збільшується, ланцюжок спогадів залишається постійним.

Byousoku 5 Centimeter - це романтична драма, яка зосереджується на буденній і суворій реальності стосунків на відстані. Застрягши в минулому та не маючи можливості створити нові спогади, Такакі та Акарі тримаються надії побачити одне одного знову. Вони ведуть своє повсякденне життя без волі, завдаючи шкоди як собі, так і оточенню.

Можливо ви навіть і не очікували побачити тут одну з робіт Макото Шінкая, але якщо об’єктивно подивитись, то всі його фільми насичені моно но аваре естетикою. Зокрема у Byousoku 5 Centimener багато красивих пейзажів і звичайних буденних речей. Може такі кадри й не виглядають сумно чи якось по філософськи наповнено, але разом вони створюють якусь таку особливу атмосферу якою насичується глядач, наче відчуваєш саме життя і в кожній миті неповторну красу.

Звісно у нього багато робіт, але саме Byousoku 5 Centimener та Kanojo to Kanojo no Neko мені здаються самими підхожими. В інших фільмах немає такої спокійної розміреної постановки кадрів з меланхолійним настроєм.

Kanojo to Kanojo no Neko

Коротенька історія про дівчину та її кота Чобі, якого вона підібрала з вулиці. У 2002 році вийшла адаптація на 4 хвилини, яка була чорно-біла та сповнена меланхолійних кадрів.

А вже у 2016 вийшла ще одна адаптація Kanojo to Kanojo no Neko: Everything Flows, вже на 4 епізоди по 7 хвилин. Аніме кольорове, але все ще таке ж меланхолійне через те що головний герой, кіт Чобі, ніяк не може зрозуміти людей та їх емоцій, але він точно знає що коли хазяйці погано, йому теж погано. Думаю що моно но аваре тут саме в цій складовій - внутрішньому монологу кота.

Aruku Hito

Невелика робота Танігучі Джиро яка складається з 18 коротких глав про чоловіка який любить гуляти та насолоджуватись життям. Він поводить себе наче дитина насолоджуючись світом: він плаває в басейні вночі, розглядає мушлі, робить паперовий літак, заводить собаку, ходить по калюжах босоніж, чинить шпаківню, гуляє під зливою і багато подібних дрібних справ, але в кожній з них відчуваєш як йому це подобається. Хочеться бути як головний герой, який кайфує від всяких дрібничок.

Haibane Renmei

Думаю доволі непоганий представник моно но аваре, хоча вам так може і не здатись, на перший погляд. Але чисто позитивним іяшикей назвати його також не можна - воно хоч і дарує деяку теплоту в душі як інші представники іяшикей, але тут все ж більше відчувається смуток, душевний біль, самотність, спокутування гріхів, депресивність, і ізоляція - бо всі дівчата-ангели живуть окремо від людей. Як і в інших моно но аваре лор світу залишається за зачиненими дверима, хоча він там є, просто не він є головною темою. Трішки про сам сюжет:

Глі — місто, дещо європейське, з кількома незвичайними особливостями, найпомітнішою з яких є гігантська стіна, що оточує його, і прилеглу сільську місцевість, яку жоден із мешканців не може перетнути. Більшість жителів Глі народжуються, живуть і помирають у межах стіни, їхній єдиний контакт із зовнішнім світом — це торговці, яким стародавні звичаї забороняють з ними розмовляти.

Кажуть, що лише птахи можуть перетинати стіну, але це не зовсім так: іноді особливе насіння уносить вітер і воно пускає коріння у покинутих, забутих місцях, виростаючи у величезний кокон і сповіщаючи про прихід нового Хайбане.

Хайбане важко описати. Так, у них є крила та німб, як у традиційних янголів, але вони також «народжуються» зі своїх коконів у повністю сформованих тілах. Колись вони існували за межами Глі, але не зберегли спогадів про своє минуле життя, окрім таємничого сну, який вони бачать у коконі. Їхнє життя здається не менш ідилічним, ніж життя людей-міщан, але чому вони перебувають у покинутих будівлях у сільській місцевості? Чому їхні крила завдають такої агонії, коли вони з’являються незабаром після народження? І чому таємнича організація Haibane Renmei нав’язує їм низку дивних, здавалося б, довільних правил?

Окрім цього серіал може бути й глибшим якщо ви будете думати про сенси, які тут надаються. Наприклад: У «Пеклі» Данте описує Лімбо як місце, яке оточене стінами, освітлене м’яким світлом і має скорботну атмосферу. Примітно, що це місце призначення нехрещених дітей. А в коконі вони бачать сни про їх смерть в минулому житті. Не буду спойлерити, про це можна здогадатись по ходу перегляду.

Загалом кому цікаво копнути, після перегляду почитайте лонгрід цього чувака. Або ось цей.

Бонусом знайшла OST кому буде цікаво.

Yokohama Kaidashi Kikou

Самий яскравий представник моно но аваре. Yokohama Kaidashi викликає саме ТІ почуття про які говориться в самому визначенні терміну - повільше спостереження за плином життя, природою, маленькими радощами життя.

Після того, як катастрофа привела світ у стан занепаду (можливо часткове затоплення Японії), людське населення, що залишилося, доживає своє життя мирно й тихо в сутінках людського віку. Альфа Хацусено — андроїд старої моделі, яка працює в кафе на межі Йокогами, куди рідко ходять відвідувачі, і чекає на повернення свого власника. Одного разу інший андроїд, кур’єр Коконе Такацу, приносить Альфі пакунок від її господаря. Всередині камера схожа на мушлю, дана Альфі, щоб вона могла робити знімки на спогади. Завдяки цьому вона почала не просто проживати день за днем, бо для робота час летить інакше, і раніше вона не придавала цьому значення, але тепер Альфа почала думати що б такого цікавого їй сфотографувати, куди сходити, який кадр обрати. Це додало в її рутину більше фарб.

Самий яскравий момент, як на мене, був в другій OVA, коли Альфа приїхала на оглядовий майданчик та застала сутінки, а перед нею розгортався вид затопленного міста, в якому загорались вуличні ліхтарі, навіть під водою. І це було схоже на мережево сплетене наче сяючими ламінаріями. Від цього виду Альфа навіть заплакала.

Бонусом знайшла postcard book, кому сподобалася мальовка.
А ось повноцінний артбук.

Shoujo Shuumatsu Ryokou

У постапокаліптичному світі Чіто та Юрі, здається, останні вижили у війні, яка привела залишки цивілізації до загибелі. Не маючи більше де жити, дівчата блукають містом на своєму напівгусеничному мотоциклі в пошуках ресурсів, щоб підтримувати свій бродячий спосіб життя. Ти разом з ними приймаєш тот факт що подорож може не мати кінця чи цілі, і розумієш що саме головне в цьому це продовжувати рухатись. Під час своєї подорожі вони зустрічалися і зі смертю, і таке як зі справжнім богом.

Весь світ виглядає сірим та без жодної рослинності що одразу натякає нам на постапакаліптичне середовище. І слід зауважити що весь час вони перебували лише в одному місті, просто воно багаторівнене, а сусідні міста розшташовані дуже далеко одне від одного.

Про те що це саме моно но аваре говорить сам тон оповідання - він наче і не веселий, але і не сумний, він доволі меланхолійний з крихтою смутку по тому минулому світу якого більше немає, але навіть так дівчатка знаходять навколо щось прекрасне. (наприклад виставляють банки під дощ і отримують "музику" кайфуючи від цього, при тому що справжню музику вони ніколи не чули, або як вони випадково знайшли пиво і напились бо не знали що це).

Була сцена де вони обговорювали що б хотіли мати в своєму особистому домі: двухярусне ліжко, квіти які раніше вирощували люди, велику шафу з книжками - вони фантазують про це так ніби колись це станеться, але насправді сидять в пустій кімнаті...

Не дивлячись на постапакаліптичний світ у них є байки, літак (який з нуля побудувала одна жінка буквально просто зібравши креслення), телескоп, потяг, фотоапарати (хоча дівчата і не розуміють чому відбувається так що фото на ньому не зникають), ліфти, ліхтарі, радіо, рушниці - хоча з багатьма речами дівчата стикаються вперше. Але важко дістати паливо та воду. Вся доступна їжа це раціони - брікети вироблені з картоплі на фабриках раціонів, які зараз заброшені але раціони зберігаються дуже довго тому придатні в їжу. А от книги це справжні скарби.

---

З сумнівних тайтлів я думала що може підійти Nekojiru-sō та Tenshі no Tamago, але передивившись мені стало важко конкретно визначити ці тайтли. Вони більш філософські та глибокі, і їх теми ближче до смерті та народження, тому вирішила їх сюди не включати. Якщо дивились, то що думаєте на їх рахунок?
Також думала про Mushishi, але його мені довелось би повністю передивлятись і ця стаття вийшла б бозна коли. Загалом я впевна що в ньому є потрібні вайби.

---

Бонусом хочу розповісти про фільм Ідеальні дні (Perfect Days) які йшов в кінетатрах у моєму місті аж один день. Я пішла на нього з подругою хоча і трейлер мене не зацікавив, я подумала що це звичайний slice of life. Але під час перегляду змінила свою думку кардинально.

Головний герой Хіраяма живе в Токіо та працює прибиральником туалетів. Щодня він спокійно їздить із роботи на роботу у своєму мікроавтобусі, слухаючи рок 1970-х на стареньких аудіокасетах: Патті Сміт, The Animals, The Velvet Underground та інші. Хіраяма цілком задоволений своїм життям, дотримується чіткого розпорядку дня, а у вільний час читає книги по 100 йен та вирощує японські клени вдома. Також чоловік має незвичне хобі: він фотографує на плівкову «мильницю» гру світла та тіні у кронах дерев (коморебі - буквально перекладається як “сонечне світло, що просочується крізь дерева”). Його маленька аскетична квартира заповнена книгами, музичними касетами та коробками з його фотографіями.

Поступово, через низку зустрічей, особистість Хіраями розкривається глибше. Він виявляється романтичним, приємним та комфортним, але дуже одиноким в своїй романтизації життя. Для багатьох людей зі сторони його життя виглядає пустим та сумним, але сам він живе в своєму неповторному ритмі. Повсякденна рутина порушується, коли його племінниця-підліток Ніко несподівано з'являється в його домі. Вона втекла з дому від своєї матері, відчуженої та багатої сестри Хіраями. Ніко мабуть єдина хто розуміє свого дядька, але її мама швидко забирає її додому і вважає що доньці не слід спілкуватись з дивакуватим дядьком.

Мене чомусь таке пробирає до сліз, тут немає драми, немає саспенсу та напруженості, але те ЯК це знято, ЯК підмічені маленькі деталі та радості життя, ЯК герої їх відчуває. А особливо офігенно було почути японські версію House of the rising sun. Офтопом раджу послухати Мінору Мураоку, який віртуозно поєднав народні інструменти з джазом, утворивши унікальний інструментальний кавер.

---

Ось і завершилась моя розповідь, сподіваюсь ви знайдете для себе щось цікаве. І головне дивіться та читайте ці тайтли коли у вас буде саме ТОЙ меланхолійний настрій, а не коли вам нудно, бо з того нічого не вийде і задоволення вам не принесе.
Ще побачимось, ковбої!