Мої стосунки із серією Assassin’s Creed почались в 2008 році, коли я оновив свій комп’ютер і шукав щось новеньке для його випробування. В той момент я вже звільнився з магазину відеоігор і трохи менше слідкував за ринком, то ж мене підкупила розповідь консультанта у «Меломані» про «вона натхненна культовою Prince of Persia». Авжеж, у моїй голові одразу заграла скількись-там-бітна музика з версії 1989 року під MS-DOS — результат дитячої ігрової травми. За новітню, на той час, трилогію Принца я навіть не думав, але й грець із ним. Встановивши Assassin’s Creed я був приємно здивований якісною картинкою, адекватною роботою на моєму залізі та цікавою зав’язкою сюжету. Але дуже неприємний осад залишив ігровий процес — я мало у яких іграх на той момент так сильно нудьгував від ґеймплею, як у пригоді Альтаїра.
Відбиток залишився суттєвий, тому я довгий час ігнорував продовження серії, аж до виходу Assassin’s Creed: Black Flag. Мене мало цікавило, що це чергове протистояння асасинів з тамплієрами, але нову гру про піратів я проґавити аж ніяк не міг. Іронічно, але саме цей реліз відновив мою цікавість до Assassin’s Creed, як серії. Головним чином завдяки зануренню в історичні епохи, якими я теж почав дещо більше цікавитись, порівняно із 2008. Основна сюжетна лінія, саме оце про тамплієрів з асасинами, мене досі не захоплює, відверто кажучи. У ігри серії я занурюють переважно задля інтерактивної подорожі у минуле, та щоб поглянути якими розробники представили відомих історичних персонажів. Assassin’s Creed: Mirage не стала винятком.
Важливо: мої враження сформовані під час повного (платина) проходження гри. Копія Assassin’s Creed: Mirage для PlayStation 5 була надана мені компанією Ubisoft. Цей факт однозначно не впливає на мою оцінку продукту, але попередити читача вважаю за необхідне.
Незважаючи на вельми довгу ігрову історію асасинської франшизи, майже усі її часини можна розглядати окремо від інших, і майже кожна здатна слугувати адекватною точкою входу. Проте саме Assassin’s Creed: Mirage буде ідеальною для новачків завдяки своїй… компактності. Так. Тут немає величезних територій для дослідження, уся карта легко і відносно швидко пересікається ніжками, навіть без виклику верблюда або коня. Не кажучи вже про вельми щедре розташування вишок синхронізації та асасинських штаб-квартир, куди можна телепортуватись із будь-якої точки. Окрім ситуацій, коли Басім у активному бою чи розшуку.
Мотивації для дослідження території навколо Багдаду теж не дуже багато, хіба гравець захоче виконати усі додаткові завдання, прокачати більше навичок головного героя і отримати платиновий кубок на PlayStation, 1000G на Xbox чи просто усі досягнення на своїй платформі. Втім, мотивація стосовно прокачки Басіма діє трохи краще на високому рівні складності, тому що додаткові здібності можуть врятувати у окремих ситуаціях. Наприклад, у відкритих сутичках іноді рятує можливість перекату через ворога, який наносить посилену (червону) атаку, а вона відкривається останньою у бойовій гілці здібностей. Прокачкою ж можна збільшити кількість додаткового спорядження, на кшталт метальних ножів, капканів та дротиків з цікавими ефектами.
Додатково усе спорядження можна посилити і вплинути на його характеристики завдяки майстрам своєї справи — ковалям, кравцям та винахідникам. Останні, вони покращують саме розхідне спорядження, знаходяться у штаб-квартирах Прихованих, як тут називають себе асасини. Варто зазначити, що прокачати усе можливе до максимуму, з точки зору ресурсів, дуже просто — грошей та інгредієнтів у Басіма буде завжди вдосталь, якщо цупити мішечки з поясів громадян та підбирати усе, що погано лежить. Проте зусилля знадобляться для пошуку креслень, що необхідні ковалям і кравцям для покращення зброї та одягу Басіма, відповідно. Ці схеми знаходяться в унікальних великих скринях, що сховані за дверима та закриті ключами. На щастя, орел Енкіду легко допоможе знайти загублені ключі, а орлиний зір самого Басіма — підсвітити елементи, взаємодія з якими дозволить розблокувати шлях до бажаної скрині.
Наприклад, дуже часто колекційні предмети, а це не тільки згадані золоті ящики з кресленнями, сховані у будинках із зачиненими на балки дверима. Ці балки тримає спеціальний механізм, загалом конструкція виглядає схожою на помісь засову та поперечної балки середньовічних воріт. У більшості випадків цей механізм можна збити метальним ножем, влучно кинувши його через вікно, або збити якусь річ, яка впаде або вибухне, чим зруйнує балку. Лише один чи то два сундуки сховані так, що їх можна отримати лише потрапивши до локації по сюжету.
Окремим плюсом для новачків і деяких ветеранів серії буде відсутність у «Міражі» тих недоліків балансу, які щиро дратували у «Одисеї» та «Вальгаллі». Тут немає потреби качати рівень, переживати про різку зміну складності ворогів. Єдину небезпеку становить шакірійя — ні, не популярна колись співачка із убивчими стегнами, а воїн Аббасидського халіфату, що починає полювати на гравця в разі підвищення рівня злочинності до останньої поділки. Танцює він теж доволі вправно зі своєю зброєю, б’є наче вантажівка, а здоров’я має повні штани. Зменшити імовірність зустрічі з цим ворогом можна вчасно зриваючи розшукові плакати, оплачуючи послуги новинарів на містках спеціальними жетонами, та вдягнувши один із доступних костюмів, що суттєво зменшує зростання негативної репутації в разі скоєння злочинів. Зазначу, що крадіжка тут злочином не вважається…
Взагалі є зміст звертати увагу на особливості костюмів та зброї Басіма, адже вони мають свої цікаві характеристики, корисні в різних ситуаціях. Гравець може обмежено балансувати свого героя, збільшуючи атаку ціною здоров’я, наприклад, чи уповільнюючи ворогів у разі вдалого парирування. Останнє — важливий елемент бойової системи, фактично її серце. Відбити можна усі «жовті» удари ворогів, тоді як від «червоних» можна лише ухилитись або перестрибнути через атакуючого, попередньо вкачавши відповідну здібність. На цьому бойова тактика відкритого протистояння в цій грі майже закінчується, залишаючи лиш невеличкий простір для декількох… інструментів. В розпалі бою можна кинути димову шашку, наприклад, тоді вороги миттєво втрачають Басіма з поля зору і їх можна «скритно вбивати» не відправляючи леза на пояс. Втім, відкриті битви дуже рутинні, в тому числі через відсутність різноманіття у зброї.
Скрадання виконано дещо цікавіше, але воно і не дивно — гра в першу чергу саме про швидке і несподіване знищення ворожої сили, коли це необхідно. Класична для серії система паркура дозволяє Басіму вбивати ворогів з висоти, а невеличкий арсенал інструментів допоможе розправитись із недругами з відстані. Духову трубку можна зарядити дротиками зі снодійним або отрутою берсерка, леза метальних ножів можна змастити отрутою, а у димові шашки додати трохи більше пороху, щоб підпалювати усіх, хто потрапляє в зону ураження. На жаль, швидко перемикатись між додатковими характеристиками спорядження неможливо, для зміни типу дротика та інших інструментальних бонусів потрібно звертатись до майстра у штаб-квартирі.
Тому зверну вашу увагу на існування трофею «забрати цінну річ у сплячого ворога» — кількість таких ворогів обмежена, цінними речима вважаються лише ключі та спеціальні уламки. То ж раджу не баритись із цим призом, якщо не хочете потім жонглювати збереженнями. Решта призів отримується просто і їх можна вибити навіть після завершення основної історії. Взагалі 100% досягнень у грі доволі прості, можна все зробити годин за 25.
Словом, Assassin’s Creed: Mirage, думаю, не встигне втомити новачків, на відміну від Assassin’s Creed: Odyssey чи Valhalla. Це великий плюс. Але є в такому підході розробників і суттєві недоліки, особливо для ветеранів серії — історія Басіма відчувається наче клаптиком звичайної гри про асасинів, згідно заданим цією франшизою стандартам великих пригод із купою додаткових сфер діяльності, міні-ігор тощо. Тут неможна з кимось зіграти в аналог умовних карт, шахів чи покеру на костях, немає цікавих для дослідження руїн, місцевість за межами зовнішнього кола стін Багдаду абсолютно сіра та буденна. Так, це пустеля з точковими оазами, скелями та караван-сараями, але в них не відбувається нічого цікавого, а йти туди є зміст лише заради якоїсь скрині чи додаткового завдання.
Відчуття пустоти та браку звичного наповнення не полишало мене геть до самих фінальних титрів. Я припускаю, що це проблема усталеного стереотипу, який створила сама компанія Ubisoft — банально незвично бачити від її студій таку компактну і не насичену сторонніми задачами гру ключового рангу. Assassin’s Creed: Mirage відчувається радше комплектом доповнень до Assassin’s Creed: Origins, або DLC-приквелом до Assassin’s Creed: Valhalla, ніж самостійною ААА-грою. І я би чесно це повністю списав на згаданий вище стереотип сучасної гри Ubisoft з основної лінійки, та є суттєва перепона — незважаючи на красиву назву, «Міраж», гра навіть не намагається створити ілюзію чогось нового. Абсолютно все гравці вже могли бачити у попередніх іграх про асасинів. Аж до анімацій та багів. Навіть сюжет навряд чи здивує, хоча він місцями непоганий.
Вердикт
Assassin’s Creed: Mirage — чудова перша гра для тих, хто якимось дивом ще не встиг вляпатися у франшизу Assassin’s Creed за 15 років її існування. Вона достатньо масштабна, щоб називатись сучасною пригодою, і водночас максимально не розсіює увагу на різноманітні сторонні розваги та діяльність штибу рейдів, зачистки блокпостів та усього того, за що ігри Ubisoft прийнято сварити останні… 10 років? А ще тут немає оцих паскудних списів складності та примусу до прокачки, особливо якщо грати на середньому рівні. Власне, це може стати і позитивним аргументом для ветеранів, які втомились від масштабів попередніх ігор серії, але не втомились від безкінечного протистояння асасинів, тамплієрів та багів «Анімусу».
Знаю, що розглядають в якості позитивного аргументу і відносно невисоку ціну гри на всіх системах, але все ж пропоную не піддаватись на цю очевидну маніпуляцію. Масштаб та строкатість вмісту відповідні, у порівнянні з попередніми релізами серії. Тому Assassin's Creed Mirage виглядає таким собі мідквелом, в сенсі заповнення інформаційного простору між двома великими іграми.
Топ коментарі (0)