Тактична гра The DioField Chronicles сподобалась мені у демоверсії та зуміла заінтригувати непоганими персонажами, взаємовідносини яких обіцяли бути цікавими. Але коли я пройшов цю історію та отримав доволі простий платиновий кубок, вона не залишила абсолютно ніякого посмаку. На мою думку, це найгірший з можливих результатів — коли проект нічого не залишає після себе. Без жартів, мені значно приємніше згадувати провальні LEFT ALIVE чи Time and Eternity, які залишили після себе чимало негативних і змішаних емоцій, аніж ~50-годинну пригоду на острові ДіоФілд, по якій лишились тільки питання «як?» і «навіщо?».
Та все ж спробую в оцій суцільній порожнечі знайти та вихопити бодай якісь враження, щоб надати вам такий собі «чорний квадрат» ДіоФілду.
Щось це мені нагадує...
Починається гра доволі непогано: невеличка група найманців рятує високопоставлену особу, Лоррейн Лакшоу, помічницю місцевого лорда, Уільяма Генде. Останній намагається здаватись мільйонером, плейбоєм і філантропом — він заможній, має у помічницях ефектну красуню та керує загартованим загоном найманців, які готові виконувати потрібні йому задачі. Серед яких і політичні замовлення заради одержання впливу чи переваги над опонентами у місцевому аналогу Верховної Ради. Лоррейн знайомить свого боса із групою рятівників і головними героями цієї пригоди — Андріасом Рондарсоном, Фредретом Лестером та Айзелейр Віґан.
Ця трійка — двоє старих друзів і подруга, які намагаються досягти «великих цілей», не повідомляючи гравцеві деталей. Хоча вступний ролик має певні підказки, адже Андріас і Фредрет колись втратили дорогоцінного друга, хлопчика із королівської сім'ї, якого вбили найманці під час нападу на маєток. Очевидно, помста присутня у списку їх довготривалих цілей. Отже, познайомившись із лордом Генде, головні герої приєднуються до його особистої армії найманців та дуже швидко зміцнюють свої позиції. Згодом вони рятують ще одну цікаву особистість — Валтаквін Реддіч, останню доньку зі знищеного та заможного роду. Вона долучається до загону в якості бойового мага і вже четвірка головних героїв бере на себе повне командування загоном, давши йому ім'я «Блакитні Лиси».
Фактично з цього моменту і починається основна історія, фундамент для якої зміцнювався на протязі вступу — нас знайомили не тільки з головними героями, але із політикою на острові ДіоФілд, з потенційними загрозами та місцевими революціонерами. Розділений на декілька ґрафств, об'єднаних під владною долонею монарха, цей острів нагадує середньовічну Англію, де є чимало заколотників, місцевих інтриганів, а материкові імперії не оминуть увагою можливість захопити декілька родовищ унікальних мінералів ДіоФілду, які використовуються у виробленні зброї та в якості магічних каталізаторів. Нагадує Valkyria Chronicles, плюс тут теж є злобна ненажерлива східна імперія. Шарму додає і англійська озвучка з британськими акцентами.
Власне, це мене підкупило у доступній демоверсії, то ж очікував від всієї гри дотримання принаймні початкового рівня оповідання. Де присутня логіка, висвітлюються мотиви, дії та їх результати. Але ні, це ж занадто складно, треба розписати купу зошитів та намалювати безліч розкадровок. Ще комусь не лишають спокою лаври «Гри престолів», де автори ефектно виводили з історії ключових персонажів. Особливо на протязі перших 4-5 сезонів. Сценаристи The DioField Chronicle, вочевидь, подумали: «А чим ми гірші?». Відповідаю: вмінням продумувати причини та наслідки виводу тих чи інших персонажів з гри. Без спойлерів: на протязі історії декілька персонажів радикально зміняться чи покинуть групу, залишивши масу запитань, але відповідей ніхто не дасть.
Під час фінальних титрів у мене склалось враження, що сценаристи задумували рази в півтора масштабнішу історію, але їм не стало часу на реалізацію. Чи бюджету. The DioField Chronicle відчайдушно потребує ще 2-3 повноцінні глави для адекватного розкриття подій, щоб не виглядати обірваною у фіналі та форсованою незадовго до нього. Це не кажучи про десятки моментів між завершенням вступу і фіналом, в яких розробники намагались показати якісь ситуації між головними і другорядними персонажами, переживання, романтичні стосунки. Зроблено це часто настільки поверхнево, що навіть «для галочки» зазвичай роблять краще.
Втім, хороше тут є і ховається воно в ігроладі. На просторах ДіоФілду гравців чекає доволі непогані тактичні бої, здатні змусити фанів жанру задуматись, а їх руки — трішки спітніти. Принаймні на високій складності. Ми керуємо загоном із чотирьох основних бойових одиниць, до кожної з яких можна прикріпити допоміжного персонажа. Себто створювати бойові пари з доступних героїв. Тактична перевага пар одна — гравець може використовувати магію та спеціальні здібності другорядного персонажа, серед яких можуть бути атаки по області, закляття для зцілення та посилення соратників. В той же час основним персонажем такої пари можна поставити «танка», що витримає більше атак і сильніше потріпає ворогів.
Все ж варто зазначити, що здібності високого рівня другорядного персонажа блокуються у зв'язці, тому над тактично вдалими парами іноді треба поколядувати. Потрібно і враховувати, що в кожного з чотирьох основних класів персонажів є по декілька варіантів озброєння, що впливає на низку характеристик. Наприклад, одна зброя може бути універсальною і чудовою для всіх випадків, а друга — добре підійти для знищення конкретних ворогів, та геть не допомагати у боротьбі проти інших. Початково зброї доступно дуже мало, але з прогресом в сюжеті відкриваються можливості прокачати магазин, дослідити нову зброю та посилити своїх персонажів.
Окрім сокир, мечів, кинджалів, луків, рушниць та магічних здібностей персонажів, у розпорядженні гравців є спеціальний інструмент призову Захисника. Дозвольте використаю термінологію часів Final Fantasy VIII. Вбиваючи ворогів та підбираючи сині енергетичні кулі на полі бою, гравці заповнюють згаданий інструмент енергією та можуть викликати одного з двох активних Захисників — міфічних істот, які з'являться за секунди та ефективно виконають свою задачу. Наприклад, дракон Багамут б'є зарядом блискавки по скупченню ворогів, такий собі фентезійний «Байрактар», а олень Ґолдгорн вміє зціляти всіх соратників, які опиняються в полі його чар.
Все озвучене вище звучить доволі класично для тактичних та рольових ігор. Насправді єдиним, що відрізняє The DioField Chronicle від більшості проектів жанру, є виключно тактичний ігролад. Замість гексів (Heroes of Might and Magic III), квадратів (Shining Force), діаметру ходу (Arc the Lad: Twilight of the Spirits) чи витривалості на дію (Valkyria Chronicles), ця гра використовує систему наближену до RTS, тобто стратегій в реальному часі. Ми вибираємо один чи декілька юнітів, потім ведемо їх до бажаної точки і вони автоматично вступають в бій з усіма, хто попадає в поле зору. Чи кому попадаються вони, таке теж буває. Приємно, що гра дозволяє будувати маршрути на двох якорях, тобто ставити маршрутні точки «В» і «С» на шляху до точки «А». За їх допомогою можна прокладати маршрут так, щоб уникнути небезпечних зон.
В сукупності ігролад вийшов цікавий, але тут варто зазначити, що біля екрану мене тримав і сюжет. Вірніше, мої сподівання на те, що сценаристи підготували якийсь крутий твіст до чи після титрів. Вони виявились марними, тому наголошую — в The DioField Chronicle ви знайдете лише непоганий тактико-стратегічний ґеймплей та симпатичних персонажів. Від сюжету не варто очікувати взагалі нічого! То ж раджу обходити цю гру стороною, щонайменше до великих (-50% і більше) розпродажів.
Ледь не забув! У грі є New Game+, але це абсолютно безглузда штука. Ніц не змінюється, а качати будь-якого персонажа до 50 рівня, щоб отримати цей найдовший трофей, значно простіше перед фінальною битвою, переграючи один з боїв останньої глави.
А якщо вже вам кортить поринути у дійсно якісну тактику японського розливу, будь ласка, зверніть увагу на:
- Tactics Ogre: Reborn
- 13 Sentinels: Aegis Rim
- Valkyria Chronicles Remastered і Valkyria Chronicles 4
- Utawarerumono: Prelude to the Fallen, Mask of Deception і Mask of Truth
- Super Robot Wars (у Steam доступна остання, на PlayStation англійською — через PSN Синґапура або Гонконґа)
- Langrisser I-II (для шанувальників старої школи!)
- Серія DISGAEA (якщо ви любите свій вільний час)
Якщо ж не обмежуватись японськими іграми, вашої уваги варті:
- Shadow Tactics: Blades of the Shogun
- Desperados III
- The Banner Saga Trilogy
- Wasteland 2/3
- XCOM 2
- Дитяча тактика Transformers: Battlegrounds. Більше про неї можна прочитати тут.
Ще, можливо, варто згадати Phoenix Point, але особисто мені вона видається дуже нудною. Незважаючи на купу цікавих фішок. Планую дати проекту ще шанс у майбутньому.
Найстаріші коментарі (5)
Чудовий огляд. Хотілось би може бачити якісь категорії щоб швидше по тексту шукати шматок інформації який цікавить (сюжет/геймплей/etc). В свій час пробувала демо. Наче непогано було, але при всій красивості гри сюжетно явно недостатньо було щоб зацікавити. Зате тактична складова цікаво відрізнялась на фоні інших. Шкода що загалом гра вийшла доволі посередня.
Дякую, прийняв до уваги :)
Мені демка теж зайшла і я передзамовив гру, сподобались тематика і певний флер "Загону яструба" з Berserk. Але, на жаль, сценаристи швидко видихлись і навіть кінці з кінцями зв'язати не зуміли. Загалом люблю досліджувати тактичні ігри, тому не пошкодував про купівлю, але краще б не за повну ціну :)
Насправді, якщо вже рекомендувати ігри які схожі за ігроладом, то варто згадати Tower of Time та новий Dark Envoy. Ті ж самі ріалтайм бої, за паузою, але все набагато цікавіше.
Я в них не грав)
Пробував демо десь рік тому, придбати відлякував цінник.
Виявляється недарма. Дякую за огляд.